Девід Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

Гілда прибула вчасно, в четвер уранці, у швидкісній двомісній машині, з валізкою, міцно прив'язаною ззаду ремінцем. Вона була така ж стримана й молода, як завжди, і така ж вольова. Як визначив її чоловік, вона була з біса вольова. Але її чоловік саме з нею розлучався. Так, вона навіть полегшила йому цю справу, хоча й не мала коханця. В цей час вона була «поза» чоловіками. Вона відчувала велике задоволення бути собі господинею, а також господинею своїм двом дітям, яких збиралася «достойно» виховати (що це мало означати, лишалося невідомим).

Коні дозволено було взяти з собою теж тільки одну валізку. Та вона відіслала велику валізу батькові, який збирався їхати поїздом. Брати до Венеції машину немає сенсу. В липні в Італії їздити в автомобілі надто душно. Він комфортабельно помандрує поїздом. Батько щойно повернувся з Шотландії.

Отож, немов суворий аркадський фельдмаршал, Гілда взяла на себе матеріальну частину подорожі. Вони сиділи з Коні в кімнаті на верхньому поверсі й балакали.

— Слухай, Гілдо! — сказала Коні трохи боязко. — Я хочу переночувати тут недалеко. Не тут, а неподалік!

Гілда пронизала сестру сірими незворушними очима. Вона здавалася такою спокійною і так часто дратувалася.

— Де неподалік? — м'яко запитала вона.

— Ну, ти ж знаєш, що я люблю одну людину?

— Я здогадалася, що в тебе хтось є.

— Так, він живе неподалік, і я хочу провести з ним цю останню ніч. Я мушу! Я пообіцяла.

Коні говорила наполегливим тоном. Гілда мовчки схилила свою голову Мінерви. Тоді підвела погляд.

— Ти не хочеш сказати мені, хто він? — спитала вона.

— Це наш єґер, — пробурмотіла Коні і густо почервоніла, немов присоромлене дитя.

— Коні! — сказала Гілда, гидливо зморщивши носа — це вона успадкувала від матері.

— Я розумію, але він такий милий. І так добре вміє виявити свою ніжність, — сказала Коні, намагаючись його виправдати.

Гілда — рум'яна, розкішна Афіна — похитала головою й замислилася. Сказати правду, вона нестямно розлютилася. Та не ризикувала це виказувати, адже Коні, вдавшись у батька, зразу б дала волю емоціям і стала б некерованою.

Правда, Гілда не любила Кліфорда, його холодну самовпевненість, підперту вірою в свою вагу! Вона вважала, що він безсоромно й нахабно експлуатує Коні. Вона сподівалася, що сестра його кине. Та, походячи з солідного шотландського середнього класу, вона не допускала, що вони можуть «понизитися»: вона сама, ані будь-хто інший з її родини. Зрештою, вона підвела голову.

— Ти пошкодуєш, — сказала.

— Ні, — вигукнула Коні, червоніючи. — Він справжній виняток. Я справді люблю його. Він чудовий коханець.

Гілда все ще міркувала.

— Ти скоро перехворієш ним, — сказала вона, — і соромитимешся, що з ним зв'язалася.

— Ні! Я сподіваюся народити від нього дитину.

— Коні! — сказала Гілда, наче молотком ударила, бліда від злості.

— Я народжу, коли зможу. І буду безмежно пишатися, якщо матиму від нього дитину.

Говорити з нею було безнадійно. Гілда роздумувала.

— А Кліфорд здогадується? — запитала вона.

— О ні! Звідки?

— Не сумніваюся, ти дала йому багато підстав для підозри, — сказала Гілда.

— Зовсім ні.

— І сьогоднішня ніч — це ґрандіозна дурість. Де живе цей чоловік?

— У будиночку по той бік лісу.

— Холостяк?

— Ні! Його кинула дружина.

— Скільки років?

— Не знаю. Старший за мене.

З кожною відповіддю Гілда лютилася дедалі дужче, так колись лютилась її мати, наче її брав пароксизм. Та вона все ще приховувала це.

— На твоєму місці я б відмовилася від цієї нічної ескапади, — порадила вона спокійно.

— Не можу! Я мушу бути з ним цієї ночі, інакше я взагалі не можу їхати до Венеції. Просто не можу.

Гілді знову вчулися батькові нотки, і вона поступилася з дипломатичних міркувань. Вона погодилася поїхати вдвох до Монсфілда, пообідати, потім привезти Коні назад до початку лісової дороги, а наступного ранку забрати її там само, самій же заночувати в Менсфілді, куди всього півгодини швидкої їзди. Та вона лютувала. І затамувала злість проти сестри за те, що вона псує їй плани.

Коні вивісила у вікні смарагдово-зелену хустку.

З великої люті Гілда стала прихильна до Кліфорда. Зрештою, він мав розум. І якщо був позбавлений статі у функціональному плані, тим краще — менше підстав для суперечок. Гілда більше не бажала тих справ сексу. В яких чоловіки ставали прикрими, егоїстичними дрібними почварами. З Коні важче змиритися, ніж з іншими жінками, хоча вона, може, про це й не відала.