Девід Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

— Жах! — сказав Кліфорд безумно. — Я пошлю на розшуки Філда і Бетса.

— О, не робіть цього! — вигукнула місіс Болтон. — Вони подумають про самогубство чи ще щось таке. О, не давайте підстав для довгих пересудів. Дозвольте мені піти до хатини і перевірити, чи вона часом не там. Я її обов'язково розшукаю.

Отож, посперечавшись трохи, Кліфорд дозволив їй піти.

Так Коні зустріла її, самотню й бліду, коли та дибала дорогою.

— Не ображайтеся, що я шукаю вас, моя леді! Але сер Кліфорд у такому стані. Він переконав себе, що вас ударила блискавка чи привалило якесь дерево. І він хотів послати до лісу Філда й Бетса шукати ваше тіло. Тому я подумала — краще піти самій, ніж розтривожувати слуг.

Вона нервувалася. Бачила на обличчі Коні гладкість і напівдрімоту пристрасті, а також відчувала, що Коні роздратована її появою.

— О так! — сказала Коні. І вона більше нічого не могла додати. Обидві жінки мовчки брели мокрим лісом, а великі краплі розривалися, немов вибухи. Коли вони дісталися парку, Коні вирвалася вперед, а місіс Болтон трохи засапалася — адже розповніла.

— Яка дурість з боку Кліфорда зчиняти галас! — нарешті люто сказала Коні, насправді звертаючись до себе.

— О, знаєте чоловіків! Вони люблять себе накручувати. Та він утихомириться, як тільки побачить вашу світлість.

Коні дуже розгнівалася від думки, що місіс Болтон знає її таємницю, адже та, звичайно, знає. Раптом Коні спинилася на стежці.

— Те, що за мною стежать, — страхітливо! — її очі палали.

— О, ваша світлість, не кажіть такого! Він, безперечно, послав би двох чоловіків, і вони пішли б прямо до хатини. Я, сказати правду, не знаю, де вона, та хатина.

Від такого припущення Коні почервоніла від люті ще густіше. Однак, охоплена пристрастю, вона не могла брехати. Вона навіть не могла прикидатися, ніби між нею і лісником нічого немає. І вона глянула на іншу жінку, котра стояла, така облеслива й потуплена, однак певною мірою союзниця, як жінка.

— Ну, добре! — сказала вона. — Нехай. Я не проти!

— Чому, все ж гаразд, ваша світлість! Ви просто сховалися в хатині. Зовсім нічого не сталося.

Вони пішли далі до будинку. Коні влетіла в Кліфордову кімнату, люта на нього, люта на його бліде, надмірно доглянуте обличчя й випуклі очі.

— Мушу сказати, не вважаю, що була потреба посилати за мною слуг! — випалила вона.

— Боже милий! — вибухнув він. — Де ти була, жінко? Ти пішла багато, багато годин тому, та ще в таку зливу! Якого чорта ти ходиш до того осоружного лісу? Що тобі там треба? Дощ скінчився години, години тому! Ти знаєш, котра година? Ти можеш будь-кого звести з розуму. Де ти була? Якого чорта ти там робила?

— А що, коли я не збираюся відповідати? — вона здерла капелюшок і трусонула волоссям. Він вирячився на неї, його білки пожовкли. Така несамовитість дорого йому обходилася, місіс Болтон матиме чимало клопоту в наступні дні. Коні раптом заспокоїлася.

— Але справді! — сказала вона м'якше. — Можна подумати, що я чортзна-де була! А я просто пересиділа зливу в хатині, розпалила вогнище й була щасливою.

Тепер вона говорила легко. Врешті, навіщо його ще дратувати! Він подивився на неї з підозрінням.

— Але глянь на своє волосся! — сказав він. — Глянь на себе!

— Так! — спокійно відповіла вона. — Я гола бігала під дощем.

Він мовчки втупився в неї.

— Ти, мабуть, здуріла! — мовив.

— Чому? Від того, що скупалася під дощем?

— А чим ти витерлася?

— Старим рушником і обсохла коло вогню.

Він досі ошелешено витріщався на неї.

— А якби хтось прийшов? — сказав він.

— Хто міг прийти?

— Хто? Ну, будь-хто! От Мелорз. Він приходив? Вечорами він туди приходить.

— Так, пізніше він прийшов, коли вже прояснилося, щоб насипати зерна фазанам.

Вона говорила з вражаючою безтурботністю. Місіс Болтон, яка підслуховувала із своєї кімнати, завмерла від чистого захвату. Щоб жінка так природно трималася!

— А якби він прийшов, коли ти, немов маніяк, гола носилася під дощем?

— Думаю, він би перелякався на все життя і втікав би щодуху.

Кліфорд усе ще витріщався на неї, мов заворожений. Він ніколи не збагне голосу власної підсвідомості. І він надто розгубився, щоб сформулювати одну чисту думку у своїй свідомості. Він сприймав її слова, наче в якійсь прострації. І милувався нею. Не міг не милуватися. Вона була рум'яна, гарна і чиста — чиста від кохання.

— Принаймні, — підкорився він, — тобі пощастило, якщо ти не застудилася.

— О, я не застудилася, — відповіла вона.