Девід Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

— Я ходив до юриста з приводу розлучення, — сказав він дещо силувано.

Вона здригнулася.

— Справді? — спитала вона. — І що ж він сказав?

— Він сказав, що варто було зробити це раніше, що можуть виникнути ускладнення. Але раз я був в армії, він вважає, все буде добре. Аби тільки вона не звалилася на мене, як сніг на голову!

— Її доведеться повідомити?

— Так! Їй принесуть повістку, а також чоловікові, з яким вона живе, — співвідповідачеві.

— Які огидні ці спектаклі! Мабуть, мені доведеться пройти подібне з Кліфордом.

Мовчання.

— І звичайно, — сказав він, — мені доведеться жити зразковим життям у наступні шість чи вісім місяців. Отже, якщо ти поїдеш до Венеції, спокуса відсунеться принаймні на тиждень чи два.

— Я для тебе спокуса! — вигукнула вона, погладивши його обличчя. — Я така рада, що я для тебе спокуса! Тільки не думай про це! Ти мене лякаєш, коли починаєш думати, розбиваєш мене вщент. Не треба про це думати. Ми зможемо стільки передумати, коли розстанемося. От у цьому вся справа! Я гадаю, що перед від'їздом мушу прийти до тебе ще на одну ніч. Я мушу прийти до твого дому ще раз. Прийти мені в четвер уночі?

— Це не в той день приїде твоя сестра?

— Так! Та вона сказала, що ми вирушаємо після чаю. Отже, можна вирушати після чаю. Вона може десь переночувати, а я спатиму з тобою.

— Але тоді вона дізнається.

— О, я скажу їй. Я вже майже сказала. Я маю обговорити все з Гілдою. Вона жінка тямуща і може стати у великій пригоді.

Він обмірковував план.

— Отже, ви вирушите з Реґбі опівдні, так наче до Лондона? Якою дорогою?

— Через Нотінґем і Ґрентем.

— І тоді твоя сестра десь тебе висадить, і ти прийдеш чи під'їдеш сюди? Як на мене, вкрай ризиковано.

— Хіба? Ну, тоді Гілда привезе мене назад. Вона може ночувати в Менсфілді, привезти мене сюди ввечері, а забрати зранку. Досить просто.

— А якщо тебе побачать?

— Я вдягну темні окуляри й вуаль.

Він на якийсь час замислився.

— Добре, — сказав він. — Ти, як завжди, шукаєш собі втіхи.

— А хіба для тебе це не втіха?

— О так! Це мене так само потішить, — сказав він дещо похмуро. — Коли куєш гаряче залізо, можна й розколоти його.

— Ти знаєш, про що я подумала? — зненацька запитала вона. — Це на мене найшло раптово. Ти — Лицар Палаючого Товкачика!

— Ах! А ти? Ти — леді Червоної Гарячої Ступки?

— Так! — сказала вона. — Так! Ти — сер Товкачик, а я — леді Ступка.

— Добре, отже, мене посвячено в лицарі. Джон Томас став сером Джоном твоєї леді Джейн.

— Так! Джона Томаса посвячено в лицарі! От моє волосся, і сюди також потрібні квіти. Так!

Вона поклала два рожеві пуп'янки в кущик червоно-золотистого волосся над його пенісом.

— Отак! — сказала вона. — Чарівно! Чарівно! Сер Джон!

І вона застромила незабудку в темне волосся його грудей.

— І ти мене тут не забудеш, правда? — вона поцілувала його в груди, і поклала на кожен сосок по квітці незабудки, і знову поцілувала його.

— Зроби з мене календар! — сказав він, засміявся, і квіти попадали з його грудей. — Зачекай хвильку!

Він устав і відчинив двері хатини. Флосі, яка лежала на порозі, підвелася й глянула на нього.

— Так, це я! — сказав він.

Дощ припинився. Стояла волога, тяжка, духмяна тиша. Наближався вечір.

Він вийшов і пішов вузькою стежкою у протилежному напрямку від дороги. Коні дивилася на його тонку білу постать. Він здавався привидом, тінню, яка кудись віддалялася.

Коли він зник з поля зору, її серце впало. Обгорнута ковдрою, вона стала в дверях хатини і вдивлялася в змоклу нерухому тишу.

Він вертався, часом підтюпцем, і ніс квіти. Вона його трохи боялася, наче він не зовсім людська істота. І коли він підійшов і подивився їй в очі, то вона не зразу збагнула зміст.

Він приніс орлики, і свіжоскошене сіно, і дубові гілочки, і маленькі бруньки жимолості. Він прикрасив пухнастими дубовими листочками їй груди, заквітчавши їх жмутиками дзвіночків і первоцвіту, в пупок встромив рожеву квітку первоцвіту, а волосся на пагорбі Венери оздобили незабудки і пахучі маренки.

— Тепер ти у всій красі! — сказав він. — Леді Джейн на весіллі з Джоном Томасом.

І він прикрасив квітами волосся власного тіла, прикріпив до пеніса гілку крученої джені і застромив у пупок єдиний дзвіночок гіацинта. Вона здивовано спостерігала його дивну завзятість. А він запхнув у вуса квітку, котра звисала прямо під носом.

— Джон Томас одружується з леді Джейн, — сказав він. — А Констанс та Олівер нехай забираються під три чорти. Можливо…