Девід Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

Вона думала про слова іншого мужчини: «У тебе найкращий задок на світі!» їй хотілося, страх як хотілося сказати Кліфорду, що їй це сказали під час тієї славетної зливи. Однак! Вона трималася, наче ображена королева, і пішла нагору перевдягатися.

Того вечора Кліфорд намагався обходитися з нею люб'язно. Він читав одну з останніх науково-релігійних книжок; маючи в собі жилку фальшивої релігійності, він егоїстично турбувався майбутнім свого власного его. Він мав звичку заводити з Коні розмови про ту чи іншу книжку, відтак розмови між ними зароджувалися майже хімічним способом. Вони майже хімічним способом фабрикували їх в своїх головах.

— Між іншим, що ти про це думаєш? — запитав він, дістаючи свою книжку. — Тобі не довелося б охолоджувати своє гаряче тіло під дощем, якби за нами залишалося ще декількаер еволюції. От послухай: «Всесвіт демонструє нам дві форми: з одного боку, він розпорошується фізично, з іншого — поширюється духовно».

Коні слухала, чекаючи на продовження. І Кліфорд ждав. Вона здивовано глянула на нього.

— Але якщо він духовно підноситься, — сказала вона, — що залишається там, унизу, в тому місці, де був його хвіст?

— Ах! — сказав він. — Зважай на те, що говорить автор. На мою думку, піднесення — це протилежність розпорошуванню.

— Так би мовити, духовний вибух!

— Ні. Але серйозно, без жартів, думаєш, у цьому щось є?

Вона знову глянула на нього.

— Розпорошується фізично? — спитала вона. — Я бачу, ти товстієш, і я не марнію. Ти думаєш, сонце стало меншим, ніж раніше? Як на мене, то ні, я гадаю, що яблуко, яке Адам запропонував Єві, насправді не було набагато більшим, якщо взагалі було більшим за наші жовті пепінки. Чи ти думаєш, більше?

— Добре, послухай, що він пише далі: «Так він повільно просувається з повільністю, невловимою для наших вимірів часу до нових творчих умов, серед яких фізичний світ, як ми його на теперішній момент знаємо, буде представлений пульсацією, мало чим відмінною від небуття».

Вона слухала з якимось зачудуванням. У голові крутилися всякі дурниці. Та вона тільки сказала:

— Який кумедний фокус-покус! Так наче його нікчемна чванькувата свідомість знає, що відбуватиметься так повільно. Його слова означають усього лиш, що на Землі він є фізичною поразкою, і хоче, щоб увесь Всесвіт був фізичною поразкою. Дурне самовдоволене зухвальство!

— Але ж послухай! Не перебивай високі слова великої людини. «Теперішній тип порядку в світі піднявся з неуявного минулого і знайде могилу в неуявному майбутньому. Залишається невичерпне поле абстрактних форм, і творчість з її мінливим характером, що заново визначається власними істотами, і Бог, від мудрості якого залежать усі форми порядку». Отак він закручує.

Коні зневажливо слухала.

— Він духовний дебіл, — сказала вона. — Такого наверз! Неуявності, типи порядку в могилах, поля абстрактних форм, творчість з її мінливим характером і Бог, сплутаний з формами порядку! Це ж ідіотизм!

— Мушу сказати, все це незрозумілий набір слів, багато балачок, так би мовити, — сказав Кліфорд. — Однак думаю, все ж таки щось є в ідеї, ніби всесвіт розпорошується фізично і підноситься духовно.

— Ти думаєш? Тоді хай собі поширюється, тільки б мені надійно залишатися фізично тут, унизу.

— Тобі подобається власна фізична будова? — запитав він.

— Я люблю її! — І в її голові промайнули слова: «Це найкращий, найкращий жіночий задок!»

— Але це справді дещо екстраординарно, адже важко заперечити, що це не клопіт. Але, припускаю, жінка не отримує вищого задоволення від розумового життя.

— Вищого задоволення? — перепитала вона, дивлячись на нього. — І цей ідіотизм означає вище задоволення розумового життя? Ні, дякую. Дай мені тіло. Певна, життя тіла — більша реальність за життя розуму, коли тіло справді відкрите до життя. Та скільки людей, наче твої славні підйомні машини, мають сам тільки розум, причеплений до фізичних трупів.

Він глянув на неї здивовано.

— Життя тіла, — сказав він, — це власне життя звірів.

— І воно краще за життя професійних трупів. Але неправда! Людське тіло тільки прокидається до справжнього життя. Воно ледве спалахнуло у греків, потім Платон та Арістотель убили його, а Ісус прикінчив. Але тепер тіло справді вертається до життя, справді піднімається з гробу. І тоді почнеться чудове, чудове життя на чудовому світі, життя людського тіла.

— Мила моя, ти говориш так, ніби провіщаєш його прихід! Ти справді їдеш на вакації, але, прошу, не збуджуйся так непристойно. Повір мені, де б не був Бог, він постійно видаляє з людських істот нутрощі і харчові тракти, щоб створити вищу, духовнішу істоту.