Девід Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

А Кліфорд вирішив, що Гілда, зрештою, таки розумна жінка і може бути чудовою подругою для чоловіка, якщо, наприклад, він займається політикою. Так, їй бракувало дурощів Коні, Коні більш скидалася на дитину, її доводилося приймати з застереженнями, адже на неї не можна цілком покластися.

У залі, двері якої розчинили до сонця, подали вранішній чай. Здавалося, всі трохи засапалися.

— До побачення, Коні, моя дівчинко! Вертайся до мене без пригод.

— До побачення, Кліфорде! Так, я не затримаюся надовго. — Коні була майже ніжна.

— До побачення, Гілдо! Приглядай за нею хоч одним оком, добре?

— Я приглядатиму обома! — сказала Гілда. — Не дам надто збитися з пуття.

— Дякую за обіцянку.

— До побачення, місіс Болтон. Я знаю, ви вірно доглядатимете сера Кліфорда.

— Робитиму все, що в моїх силах, ваша світлість.

— І пишіть мені, повідомляйте про всі новини, розповідайте про сера Кліфорда, як він тут.

— Дуже добре, ваша світлість, обов'язково. Гарно відпочивайте і вертайтеся додому нам на радість.

Всі помахали руками. Машина рушила. Коні озирнулася й побачила Кліфорда, який сидів на верхній сходинці у своєму домашньому кріслі. Врешті, він — її чоловік, Реґбі — її дім, так склалися обставини.

Місіс Чемберс притримала ворота й побажала її світлості добрих вакацій. Машина вискочила з темного гайка, що оточував парк, на трасу, якою поверталися додому шахтарі. Гілда завернула на Кросхіл-роуд — дорога ця була не головна і вела тільки до Менсфілда. Коні вдягла темні окуляри. Вони їхали повз залізничну колію, що лежала нижче, на вирубці. Тоді минули вирубку, проїхавши над нею через міст.

— Це дорога до будинку! — сказала Коні. Гілда нетерпляче глипнула на неї.

— Страшенно жаль, що ми не можемо їхати зразу! — сказала вона. — До дев'ятої години ми були б на Пел Мелі.

— Мені шкода тебе, — сказала Коні, подивившись з-під окулярів.

Скоро вони були в Менсфілді, колись романтичному, а нині похмурому шахтарському містечку. Гілда під'їхала до готелю, зазначеного в автомобільному атласі, і взяла кімнату. Все це було їй зовсім нецікаво, і вона надто лютувала, щоб говорити. Однак треба, щоб Коні розповіла їй дещо з історії життя цього чоловіка.

— Він! Він! Як ти до нього звертаєшся? Ти говориш тільки «він» , — сказала Гілда.

— Я ніколи не називала його жодним іменем, і він мене також, коли замислитися, це дивно. Іноді ми називаємося леді Джейн і Джон Томас. Та його ім'я — Олівер Мелорз.

— І як ти сприймаєш те, щоб бути місіс Олівер Мелорз замість леді Чатерлей?

— З великою радістю.

З Коні нічого не вдієш. Однак, якщо цей тип чотири чи п'ять років служив лейтенантом у Індії, він має бути більш-менш презентабельним. Імовірно, в нього є характер. Гілда почала трохи відходити.

— Та за якийсь час у вас з ним це закінчиться, — сказала вона, — і тоді соромитимешся, що з ним зв'язалася. З робітниками водитися не варт.

— Але ж ти така соціалістка! Ти завжди на боці робітничого класу.

— Я можу бути на його боці під час політичної кризи, та перебування на їхньому боці переконало мене, як небезпечно зв'язувати з ним своє життя. Не через снобізм, а тому, що відрізняється весь ритм.

Гілда пожила серед справжніх інтелектуальних політиків, тому говорила з цілковитою незаперечністю.

Невимовно нудний вечір у готелі закінчився, і нарешті відбувся невимовно нудний обід. Тоді Коні кинула пару речей до маленької шовкової сумочки і ще раз зачесала волосся.

— Врешті-решт, Гілдо, — сказала вона, — кохання може бути чудовим, коли відчуваєш, що живеш і перебуваєш у самому центрі буття. — З її боку це звучало майже похвальбою.

— Мабуть, те ж саме відчуває кожен комар, — сказала Гілда.

— Ти думаєш? Це ж чудово!

Як для маленького містечка, вечірні сутінки були дивовижно чисті й тривалі. Цілу ніч буде майже світло. З обличчям, наче маска, від огиди, Гілда знову завела машину, й обидві поспішили назад по власних слідах, вибравши іншу дорогу через Болсовер.

Для маскування Коні вдягла темні окуляри, капелюх і сиділа мовчки. Через опозицію з боку Гілди, вона твердо стала на бік чоловіка, піде з ним у вогонь і в воду.

Не доїжджаючи до Кросґіла, вони ввімкнули фари, а маленький освітлений поїзд, який пропихкотів повз них по вирубці, створив враження, ніби справді ніч. На кінці мосту Гілда вирахувала поворот на лісову дорогу. Вона досить різко загальмувала і з'їхала з траси, під фарами забіліла трав'яниста заросла дорога. Коні визирнула. Помітила тьмяну постать і відчинила дверцята.