Девід Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

— От ми й приїхали! — сказала вона лагідно.

Та Гілда вимкнула фари і дала задній хід, щоб вписатися в поворот.

— Порожньо на мосту? — різко запитала вона.

— Усе гаразд, — відповів чоловічий голос.

Заднім ходом вона проїхала до мосту, тоді декілька ярдів по дорозі, заднім ходом в'їхала на лісову дорогу і зупинилася під в'язом, придушивши колесами траву й папороть. Потім фари погасли. Коні ступила на землю. Чоловік стояв під деревами.

— Ти довго чекав? — запитала Коні.

— Не дуже, — відказав він.

Обоє ждали, поки вийде Гілда. Та Гілда зачинила дверцята машини і напружено сиділа.

— Це моя сестра Гілда. Може, ти підійдеш і поговориш з нею? Гілдо! Це містер Мелорз.

Лісник зняв капелюха, але ближче не підійшов.

— Ходімо з нами до хатини, Гілдо, — благала Коні. — Це недалеко.

— А як машина?

— Люди часом залишають їх на лісових дорогах. Замкни її.

Гілда мовчала, роздумуючи. Тоді глянула на лісову дорогу.

— Можна заїхати за той кущ? — спитала вона.

— О, так! — сказав лісник.

Повільно, заднім ходом вона в'їхала за поворот, подалі від дороги, замкнула машину і вийшла. Стояла ніч, але світло-темна. Високий і дикий живопліт піднімався навкруги забутої дороги. І тут робилося темніше. Повітря було напоєне солодкими пахощами. Лісник пішов уперед, за ним ішла Коні, потім Гілда, і всі мовчали. Ліхтариком він освітлював важкі ділянки дороги, і вони йшли далі, над дубами ухала сова, навколо тихо шастала Флосі. Ніхто не говорив. Сказати було нічого.

Нарешті Коні побачила жовте світло дому, і її серце закалатало. Вона побоювалася. Вони все ще йшли одне за одним.

Він відімкнув двері і запросив їх до теплої, хоча й голої кімнатки. У каміні червонів слабенький вогонь. На столі стояло дві тарілки і дві склянки, цього разу на чистій білій скатертині. Гілда труснула волоссям і оглянула голу непривітну кімнату. Тоді зібрала всю свою сміливість і глянула на чоловіка.

Він був досить стрункий і видався їй миловидним. Тримався він осторонь і, здавалося, зовсім не бажав говорити.

— Гілдо, прошу, сідай, — сказала Коні.

— Прошу! — сказав він. — Заварити вам чай чи щось таке, а може, вип'єте склянку пива? Воно не дуже холодне.

— Пиво! — сказала Коні.

— Мені теж пива, будь ласка! — сказала Гілда вдавано ніяково.

Він глянув на неї, примружившись. Потім узяв голубий дзбан і поспішив до кухні. Коли повернувся з пивом, його обличчя знову змінилося.

Коні сіла коло дверей, а Гілда сіла на його місце спиною до стіни напроти наріжного вікна.

— Це його стілець, — лагідно сказала Коні. І Гілда підстрибнула, немов обпечена.

— Сидіт, сидіт! То один стулець, якщо ви не проти, ми вдвох потерпим, — сказав він цілком незворушно.

І він приніс Гілді склянку і налив їй першій пива з голубого дзбана.

— Щодо сигарет, — сказав він, — то я не маю ніяких, але, мо', ви маєте свої. Сам я не курю. Щось будете їсти? — Він звертався прямо до Коні. — Ти будеш їсти, щось принести тобі? Тра тобі щось перехопити. — Він говорив місцевою говіркою з дивною спокійною впевненістю, наче господар корчми.

— Що там є? — запитала Коні, червоніючи.

— Варена шинка, сир, мариновані горіхи. Не багато. Хочете?

— Так, — сказала Коні. — Ти будеш, Гілдо?

Гілда зиркнула на нього.

— Чому ви говорите по-йоркширськи? — запитала вона лагідно.

— Це не по-йоркширськи, це на дербі.

Він глянув на неї з легкою посмішкою.

— Отже, дербі! Чому ви говорите на дербі? Ви спочатку говорили нормальною англійською мовою.

— Хіба! Можу я помінятися, коли в мене до того не лягло серце? Нє, нє, дайте мені гувурити на дербі, якщо воно мені підходит. Якщо ви не маєте нічого проти.

— Це видається дещо показним, — сказала Гілда.

— Еге, може, й так! А тама в Тевершелі ви б казалися показною. — Він знову глянув на неї скоса з розрахованою відстороненістю, так ніби хотів сказати: «А що ви за одна?»

Він знову пішов у комірчину по їжу.

Сестри сиділи мовчки. Він приніс ще одну тарілку, ніж і виделку. Тоді сказав:

— І якщо вам усе їдно, я скину плащ, я так увесь час роблю. І він скинув плаща, повісив його на кілочок, тоді сів за стіл у сорочці — в сорочці з тонкої, кремового кольору фланелі.

— Пригощайтеся! — сказав він. — Пригощайтеся! Не чекайте, щоби вас припрошували.

Він порізав хліб і завмер непорушно. Гілда відчула, як це відчувала у свій час Коні, силу його мовчанки і віддаленості. Вона подивилась на його невелику, чуттєву руку, яку він вільно поклав на стіл. Він не простий роботяга, ні! Він грає роль, прикидається!