Девід Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

О Боже, що за рідкісна штука — мужчина! Всі вони — пси, що бігають, принюхуються, спаровуються. Знайти чоловіка, котрий не боїться й не соромиться! Вона дивилася в цю хвилину на нього — він спав так, як спить дикий звір, далекий, далекий у своїй самотності. Вона вмостилася поряд, щоб не бути далеко від нього.

Її розбудило його остаточне пробудження. Він сидів на ліжку й дивився на неї. Вона побачила в його очах власну голизну, її безпосереднє пізнання. І з його очей наче полинули флюїди мужського знання про неї і любострасно огорнули її. О, як чудово й любострасно відчувати напівсонні члени й тіло, тяжкі й налиті пристрастю!

— Час уставати? — запитала вона.

— Пів на сьому.

О восьмій вона має бути в кінці лісової дороги. Завжди, завжди цей примус!

— Я можу приготувати і принести сюди сніданок, добре? — запитав він.

— О, так!

Внизу тихо скімлила Флосі. Він підвівся, скинув піжаму і обтер тіло рушником. Яка прекрасна людська істота, коли сповнена мужності і сповнена життя! Так вона думала, мовчки споглядаючи його.

— Відкрий фіранки, прошу.

Сонце вже осявало ніжне зелене листя ранку, а неподалік стояв блакитно-свіжий ліс. Вона сіла в ліжку, замріяно визираючи із слухового вікна і стискаючи голими руками свої голі груди. Він одягався. Вона майже замріялася про життя, про життя з ним удвох, просто про життя.

Він відходив, тікав від її небезпечної, вкрадливої голизни.

— Невже я зовсім загубила нічну сорочку? — запитала вона.

Він запхав руку в ліжко і витяг шматок тонкого шовку.

— Я щиколотками відчув шовк, — сказав він.

Та нічна сорочка виявилася роздертою майже навпіл.

— Нічого страшного! — сказала вона. — Вона справді належить цьому домові. Я її тут залишу.

— Еге ж, лишай, для компанії я кластиму її між ноги. На ній немає імені чи позначки, правда?

Вона натягла порвану сорочку і сиділа, замріяно виглядаючи у вікно. Вікно було відчинене, всередину плинуло повітря ранку і спів пташок. Вони безперервно пурхали. Вона побачила: у дворі блукає Флосі. Був ранок.

Вона чула, як він унизу розпалює вогонь, качає воду, виходить через задні двері. З часом долинув запах шинки, і нарешті він піднявся нагору з великою чорною тацею, яка ледве влізла у двері. Він поклав тацю на ліжко й налив чаю. Коні сіла навпочіпки у своїй нічній сорочці і голодна накинулася на їжу. Він сидів на єдиному стільці з тарілкою на колінах.

— Як добре! — сказала вона. — Як приємно снідати разом.

Він їв мовчки, думаючи, як швидко збігає час. Це і їй нагадало.

— О, як хочеться залишитися з тобою тут, а Реґбі щоб відсунулося звідси на мільйони миль! Саме з Реґбі я тікаю. Ти знаєш, правда?

— Еге ж!

— І обіцяєш, що ми житимемо разом, що у нас буде спільне життя, у тебе й у мене! Обіцяєш, правда?

— Еге ж! Коли зможемо.

— Так! І ми захочемо . Ми захочемо , правда? — Вона нахилилася до нього, розхлюпуючи чай, і взяла його за зап'ястя.

— Еге ж! — сказав він, витираючи чай.

— Тепер ми не можемо жити окремо, правда? — спитала вона благально.

Він подивився на неї з мінливою посмішкою.

— Так! — відповів. — Тільки ти маєш від'їжджати за двадцять п'ять хвилин.

— Хіба? — вигукнула вона. Раптом він з пересторогою підняв палець і підвівся.

Флосі коротко загавкала, потім — тричі голосно дзявкнула, попереджаючи. Він мовчки поклав свою тарілку на тацю і пішов наниз. Констанс почула, як він ішов стежкою через сад. Десь надворі дзенькнув велосипедний дзвінок.

— Доброго ранку, містере Мелорз! Рекомендований лист!

— А, так! Маєте олівець?

— Ось!

— Канада! — сказав незнайомий голос.

— А! Це мій товариш живе у Британській Колумбії. Не знаю, що він там нарекомендував.

— Мо', заповідає спадок.

— Скоріше чогось хоче.

Пауза.

— Добре! Гарного вам дня!

— Ага!

— На все добре!

— На все добре!

За якийсь час він вернувся нагору, дещо знервований.

— Поштар, — сказав він.

— Дуже рано! — відповіла вона.

— Сільський обхід — якщо він уже приходить, то, як правило, близько сьомої.

— Твій товариш відписав тобі спадок?

— Ні! Тільки деякі фотографії і папери про тамтейші місця, у Британській Колумбії.

— Ти туди збираєшся?

— Я думав, може, ми туди поїдемо.

— О, так! Чудово!

Та прихід поштаря його роздратував.

Прокляті велосипеди, наїжджають на тебе — й оглянутися не встигнеш. Сподіваюся, він нічого не засік.

— А врешті, що він міг засікти?

— Тепер вставай і приготуйся. Піду, гляну наперед.