Девід Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

Що ж до людей, всі люди були схожі, з дуже маленькими відмінностями. Всі хотіли витягти з тебе гроші, а туристи хотіли будь-дещо одержувати насолоду, ніби витискаючи кров з каменю. Нещасні гори! Нещасний пейзаж. Все це треба було стискати, стискати, стискати знову і знову, щоб викликати захоплення, щоб розважати. Що мали на меті ці люди з своїм простим рішучим бажанням розважатися?

«Ні! сказала собі Коні. — Краще лишатимусь у Реґбі, де можна прогулятися по околицям, мати спокій і не вилуплюватися ні на що, чи розігрувати якісь вистави. Ця туристична вистава власного розважання так безнадійно принизлива, така невдала».

Вона хотіла назад до Реґбі, навіть до Кліфорда, навіть до бідолашного покаліченого Кліфорда. Все ж він був не таким дурнем, як цей рій відпочивальників.

Та в підсвідомості вона підтримувала зв'язок з іншим чоловіком. Вона не може послабити свій зв'язок з ним. О, вона не може його втратити, інакше пропаде, зовсім пропаде у цьому світі дорогих нікчем і веселунів. О, шукачі веселощів! О, шукачі розваг! Ще одна форма сучасної хвороби.

Вони залишили машину в Местрі, в гаражі, і сіли на рейсовий пароплав до Венеції. Стояв приємний літній день, брижилася мілка лагуна, в яскравому сонці Венеція, яка стояла до них спиною, виглядала тьмяною.

На причалі вони пересіли в ґондолу, давши керманичу адресу. Він був звичайний ґондольєр у біло-блакитній блузі, не дуже гарний з лиця, зовсім невиразний.

— Так! Вілла Есмеральда! Так! Знаю! Я служив ґондольєром у тамтешнього джентльмена. Але це досить далеко!

Він здавався дещо дитинним, гарячим хлопцем. Гріб з перебільшеним запалом темними каналами з жахливо слизькими зеленими стінами, канали проходили через бідні квартали, де вгорі на шнурках сушилася білизна і стояв легкий або сильний запах стічних вод.

Нарешті він дістався до одного з відкритих каналів з тротуарами з обох боків, вигнутими мостами, що лежали прямо під прямим кутом до Великого каналу. Обидві жінки стояли під невеликим тентом, чоловік височів над ними позаду.

— Синьйорини надовго зупиняться на віллі Есмеральда? — запитав він, легко правлячи ґондолою і витираючи піт з обличчя біло-блакитним носовичком.

— Днів двадцять, ми обидві одружені дами, — сказала Гілда дивним глухим голосом, від якого її італійська мова звучала такою іноземною.

— А! Двадцять днів! — сказав чоловік. Запала мовчанка. Після того він запитав: — Синьйори не бажають ґондольєра на двадцять чи більше днів, поки перебуватимуть на віллі Есмеральді? Чи на день? Чи на тиждень?

Коні й Гілда роздумували. У Венеції завжди краще мати власну ґондолу, так само, як, завжди краще мати власну машину на суші.

— А що є на віллі? Які човни?

— Там є моторний катер, а також ґондола. Але… — «Але» означало — вони не будуть вашою власністю.

— Скільки ви просите?

Ціна складала близько тридцяти шилінгів за день і десяти фунтів за тиждень.

— Це офіційна ціна? — запитала Гілда.

— Менше, синьйоро, менше. Офіційна ціна…

Сестри думали.

— Добре, — сказала Гілда, — приходьте завтра вранці, і ми це владнаємо. Як вас звати?

Його звали Джованні, і він цікавився, в який час прийти і кого викликати. Гілда не мала візитної картки. Коні дала йому свою. Він швидко глянув на картку своїми гарячими південними блакитними очима, тоді знову на неї.

— О! — сказав він, просвітлівши. — Міледі! Міледі! Правда?

— Міледі Констанца! — сказала Коні.

Він кивнув, повторюючи: «Міледі Констанца!» — і акуратно поклав картку в кишеню блузи.

Вілла Есмеральда стояла досить далеко, на краю лаґуни, лицем до Чіоджо. Милий, не дуже старий будинок, тераси обернуті до сонця, а внизу — досить великий сад з темними деревами, він оточував його з боку лаґуни.

Господарем був повний, доволі дебелий шотландець, який до війни нажив у Італії добрий капітал, а під час війни одержав дворянство за ультрапатріотизм. Його дружина була худа, бліда, їдка особа без власних прибутків і мала нещастя спостерігати досить гидкі амурні пригоди свого чоловіка. Із слуг він тягнув жили. Але тепер після того, як узимку зазнав невеликого удару, з ним стало легше давати раду.

Будинок був повен гостей. Крім сера Малколма і його двох дочок, там жило ще семеро інших людей — шотландська пара, теж з двома дочками, молода італійська графиня, вдова, молодий грузинський князь і моложавий англійський священик, який перехворів на запалення легенів і тепер за станом здоров'я служив капеланом сера Александра. Князь не мав за душею й пенса, однак був гарний з лиця і з його гонором міг би стати відмінним шофером, і баста! Графиня була тихою маленькою кішечкою і вела якусь свою гру. Священик був простий неотесаний молодик з парафії в Баксі, на щастя, він залишив дружину й двох дітей вдома. А Ґутрі, родина з чотирьох осіб, добрі, солідні единбурзькі буржуа, насолоджувалися всім, зберігаючи солідні манери, і куштували всього, не ризикуючи нічим.