Девід Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

Вона побачила, як він пішов на розвідку лісовою дорогою з собакою та рушницею. Вона спустилася донизу, помилася і до його повернення була готова, сховавши свої речі до маленької шовкової сумочки.

Він замкнув двері, і вони рушили, але не дорогою, а лісом. Він був пильним.

— Ти не думаєш, що варто жити заради таких моментів, як минула ніч? — запитала вона.

— Еге ж! Та залишаються інші моменти для обдумування, — відповів він досить різко.

Вони мовчки йшли зарослою стежкою, він — попереду.

— І ми житимемо разом і почнем нове життя, правда? — благала вона.

— Еге ж! — відповів він, не озираючись. — Коли прийде час. А тепер ти їдеш до Венеції чи куди там.

Вона йшла слідом за ним, отупіла, з болем у серці. Тепер їй треба їхати. Нарешті він зупинився.

— Я пройду сюди, — сказав він, показуючи праворуч.

Та вона обвила руками його шию і притислася до нього.

— Але ти збережеш для мене свою ніжність, правда? — прошепотіла вона. — Мені сподобалося минулої ночі. Ти збережеш для мене свою ніжність, правда?

Він поцілував її і на хвилю міцно пригорнув до себе. Тоді зітхнув і знову поцілував.

— Піду гляну, чи приїхала машина.

Він почав продиратися через низьку ожину й кущі, притоптуючи папороть. На хвилину чи дві зник. Тоді широким кроком вернувся назад.

— Машини ще немає, — сказав він. — Але на дорозі — фургон пекаря.

Здавалося, він нервується, турбується.

— Тс!

Вони почули, як, під'їжджаючи, тихо просигналила машина. На мосту вона сповільнила швидкість.

У повній розпуці Коні пірнула по його сліду через папороть і підійшла до високого живоплоту з падуба. Він ішов позаду.

— Тут! Пробирайся тут! — показав він на прогалину. — Я не буду виходити.

Вона з відчаєм глянула на нього. Та він поцілував її і підштовхнув уперед. Охоплена розпукою, вона пролізла крізь кущі й дерев'яну огорожу, якось подолала невеликий рівчак і піднялася на лісову дорогу, де Гілда нетерпляче вийшла з машини.

— Ну, ти тут! — сказала Гілда. — А де він?

— Він не прийде.

Коли Коні сіла в машину зі своєю маленькою сумочкою, по її обличчю текли сльози. Гілда схопила автомобільний шолом з потворними темними окулярами.

— Вдягни! — сказала вона. І Коні натягла на себе маскування, тоді вдягла довгого плаща для машини і сіла — нелюдська, невпізнанна істота в темних окулярах. Діловим жестом Гілда завела мотор. Вони рушили з лісової дороги і опинилися на трасі. Коні озирнулася, та від нього й сліду не залишилося!

Геть! Геть! Вона обливалася гіркими сльозами. Розставання прийшло так зненацька, так неждано. Наче смерть.

— Слава Богу, ти хоч якийсь час будеш далеко від нього! — сказала Гілда, повертаючи, щоб обминути село Кросґіл.

— Розумієш, Гілдо, — сказала Коні після ланчу, коли вони наближалися до Лондона, — ти ніколи не знала ні справжньої ніжності, ні справжньої чуттєвості; а звідати їх з однією людиною — все міняється.

— Ради Бога, не хвалися своїм досвідом! — сказала Гілда. — Я ніколи не зустрічала мужчину, здатного на близькість з жінкою і поступливого по відношенню до неї. А саме цього мені бракувало. Мені не потрібна їхня самовдоволена ніжність і їхня чуттєвість. Мене не задовольняє бути лялькою в якогось мужчини, чи його сhair ã рlaisir [37] Тіло для втіхи ( фр. ). . Я прагнула повної близькості і не знайшла її. З мене досить.

Коні обдумала ці слова. Повна близькість! Їй здавалося, що це означає повне розкриття перед іншою людиною і те, що та людина повністю розкривається перед тобою. Але це нудно! І вся ця втомлива самовдоволеність мужчини та жінки! Хвороба!

— Думаю, ти надто зайнята собою у стосунках з іншими, — звернулася вона до сестри.

— Принаймні у мене не рабська натура, — сказала Гілда.

— Мабуть, ні! Мабуть, ти рабиня власної ідеї про саму себе.

Після такого нечуваного зухвальства з боку крихітки Коні Гілда якийсь час мовчки керувала машиною.

— Принаймні я не рабиня ідеї про мене, котра належить комусь іншому, а той хтось інший — не слуга мого чоловіка, — нарешті відмовила вона різко й роздратовано.

— Розумієш, це не так, — спокійно сказала Коні.

Вона завжди дозволяла своїй старшій сестрі верховодити. Тепер, хоч і здригаючись усередині, вона звільнилася від влади над собою інших жінок . Ах! Це само по собі полегшення, наче тобі дали інше життя — звільнивши від дивної влади і настирливих вигадок інших жінок. Які вони жахливі, жінки!