Віктор Домонтович - Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман]

Легенду про Прометея Куліш використовує, щоб вказати на методи, шляхи національної консолідації. Проголошуючи «прометеїстичну» методу громадської акції, Куліш тим самим висовує індивідуалістичні способи боротьби: мучеництво й героїзм окремих індивідів, «критически мьіслящих личностей», що своєю саможертвою повинні зрушити за собою маси.

Прометеїзм Кулішів Ол. Дорошкевич називав себелюбним, — чи може прометеїзм бути не себелюбним? Егоцентризм, ототожнення особи й нації, зв’язування долі особи й долі пригнічених мас — притаманні цій суспільній теорії, висловленій у формі легенди про Прометея.

Романтики любили свої політичні концепції висловлювати в символах, в образах, в уподібненнях. Вони міфологізували свої теорії, партійні гасла, обертаючи в міфологемні символи. Згодом, визволений від міфологічних нашарувань, цей «байронічний» принцип героїчної особи стане основою народницьких теорій.

Куліш в Україні користувався репутацією небезпечної людини.

Улітку року 1857 серед українського панства пронесли чутку, ніби Куліша заслали в ті віддалені місця, де «козам роги правлять».

— Не інако цю видумку земляки видумали, — зазначає Куліш, — як по желанію сердець своїх.

Не без уїдливої саркастичної іронії Куліш у листі до Милорадовичівни викладає думки, що їх висловлювали в Україні пани й панії, застерігаючи молодь:

— От, бачте, дітки! Ми вам казали: не йдіть слідом за Кулішем. За те його й лихо постигло, що не в своє діло мішався. Уже ж таки наші предсідателі палат та міністри, та сенатори розумніші од якого-небудь губернського секретаря; то вони й знають, що кому треба думать і як чувствовать. Видумав Куліш якусь національність! Мужиків первими гражданами українськими оглашає! Пророкує, що знов колись так повиганяють перевертнів із України, як колись Вишневецьких, Пісочинських, Киселів і інших! А щоб він цього не дождав! Уже нащо мала гадинка кліщ, та й того з овечої шкури не вирвеш, а то б оце нас повиривать із України!

— О, бодай його з його божевільною головою! Що в самого катма ніякої Батьківщини, що сам живе трудовою копійкою, то й нас на той же лід хоче посадити. Слава Богу, наші діди своєї здобичі не прозівали: знали вони, де зимують раки. За те їм од нас честь і слава. А вони з Шевченком не знають, що плещуть. Та ще й пророкують, ледачі сини ледачих батьків:

— Отже, поки це настане, то таких, як ви, багато ще опиниться там, де козам роги правлять.

Отже, Куліш — бунтівник, що для нього мужики — первії граждани України, носій національної ідеї, проповідник нової гайдамаччини, повтореної в XIX столітті «ребелії хлопської» XVII-го, коли було знищено великопанство-недоляшків. Голота з такими ж голотними ідеалами «трудової копійки», загальної трудової рівности. У своїй і панській уяві Куліш ототожнюється з Шевченком, і бунтівничі революційні рядки Шевченкового «Дружнього посланія мертвим, і живим, і ненарожденим землякам моїм в Україні і не в Україні сущим» наводяться, як однодумні.

Куліш зневажав реальність як поет і як громадянин, філософську і ліричну негацію дійсности він сполучав із політичною й соціальною.

Гегель і Марат люди однієї доби; поза сумнівом Гайнріх Гайне мав рацію, коли уподібнював Канта і Робесп’єра. Того ж року, коли в Парижі було стято голову Людовіку Капету, тоді ж у Кенігсберзі критикою чистого розуму гільйотиновано Бога.

Люди скрізь завжди однакові: в своїй філософії, в своїй політичній акції, в своїх жестах і вчинках, в манері ходити, мислити й кохати.

Прометеїстична піднесеність, освідомлення себе як вищої обраної натури, холоднувата самотня ізольованість — це є метода не тільки громадської акції Куліша, але й життєвого його світовідчування й ставлення до жінок. Він однаковий і в 40-ві роки, і в 50-ті, однаковий у своїх стосунках з Милорадовичівною року 1857 і з Олександрою Михайлівною Білозерською. Закоханий в Олександру Білозерську, він напередодні шлюбу, ще шлюбу не взявши, уже передчуває в своїх родинних взаєминах прийдешню неминучу холодність, відчуженість, відокремленість.

Дарма, що З лютого 1847 р. Куліш у своєму щоденникові висловлює певність: «Вдача її [Олександри Михайлівни] обіцяє мені спокій на все життя», тут же поруч, після цього вислову певности, він записує рядки, що в тій певності примушують сумніватися: «Єдину чорну тінь на моїй душі лишає каяття, що ображав декілька разів її, і матусю її, й її братів»…