Віктор Домонтович - Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман]

У пораді Куліша є логіка передупевненої думки. Він дивиться на це питання sub specie aeternitatis; в його порадах відчуваються відгуки Карлайлевого культу героїв. Героїчність жертовна, і героїчної жертви вимагав Куліш від Шевченка.

Костомаров звичайний і простий: Шевченко для нього людина, що їй ніщо людське не чуже. Він розуміє, чого варта мрія про спокій у душі натомленого блуканнями вигнанця.

— Хоть би на старості літ, після такої глибокої, гіркої коновки лиха, трохи одпочити душею, — ось Костомаров зі своєю доброзичливою й добросусідською порадою.

— Далебі дуже добре зробив би ти, мій друже єдиний, коли б оженився [25].

Отеє homo sum не властиве Кулішеві. Він не визнає людських, надто людських слабкостей. Закохатись, тому що закохатись, бо кожна, мовляв, людина кохає, — це для Куліша свідоцтво ганебної мізерности, жалюгідної зради самого себе.

Кохати за вроду, за душу, за людське, бо того вимагає життєва природна потреба, — то є пусте, ніщо. Кохання як чисте природне інстинктивне почуття, родинне життя як затишний притулок для натомленого мандрівника, — все це для Куліша не існує.

— Ви, — звертається Куліш до Милорадовичівни, — душа жива, котора прийшла в мир на те, щоб послужити , а не на те, щоб їй послужили…

Куліш підкреслив це слово: послужити !.. Вихованець свого службового віку, коли всі суспільні взаємини ґрунтувалися на «службі», він і на кохання, на жінку, на її призначення в житті дивився як на «службу». Так само й Гоголь дивився на призначення письменника.

Кохати — служити. Кохати — виконувати громадський обов’язок, обов’язок перед громадою, народом, нацією. Кохання може бути виправдане тільки як висока й відповідальна зобов’язаність. Отже, в соціальній зобов’язаності почуття Куліш шукає ствердження для своїх взаємин із Милорадовичівною.

Кохання не є особиста справа людини, і коли він, Куліш, вартий, щоб його кохали, то це не тому, що він гарна людина, що він кохає, а тому, що він людина громадського призначення.

Багато сторінок у своїх листах присвятив Куліш, щоб переконати Милорадовичівну, що то її святий громадський, національний обов’язок покохати його, оцінити діло його життя, обрії накресленого перед ним вищого призначення, зважити тягар його месіаністичної покликаности.

Він підкреслює, що в її особі він саме й знайшов ту дружню душу, якої він так довго й уперто протягом свого життя шукав і яка своїм самовідданим коханням може допомогти йому виконати його долю громадського діяча, ватажка, що дбає про відродження нації, визволителя пригніченого селянства.

Куліш з охотою прибирається в убрання давньоєврейського пророка, «віщателя», що його «послано пророкувати воскресеніє мертвих і будить сонних». В образі якогось містичного привиду він малює перед здивованою калюжинською панночкою себе, як Пророка, Визволителя нації, Прометея, Месію, Себе з великої літери.

З урочистою пишновеличністю він проголошує:

— Ми тії люди, которі кращі од інших.

Він не каже, він віщає:

— Слухайте! Слухайте! Слухайте! Слухайте і не занедбайте мого слова!

У нього жести мітингового оратора, баптистського мандрівного проповідника, мова сектанта, що звик політичні гасла поєднувати з біблійними цитатами.

Він хоче впевнити панночку, що він вища натура, людина високої добірности, божественного призначення, єдиний серед багатьох.

Він хоче імпонувати дівчині своєю високою вселюдською місією поета й пророка: провідника нації, що мусить вивести свій народ з ворожого, чужонаціонального Єгипту, з національної неволі. З його ім’ям пов’язано «перевороти царств» і майбутню долю України.

Куліш дивився на себе як на визволителя нації.

— Що робити, коли земляки забули читать по-своєму? Уже коли я їх не навчу, то не научить і лисий дідько (лист до Юзефовича М.В. — Березень, 1857).

У листі до Милорадовичівни він писав:

— Погляньте оком духовним у грядущії часи, чи не буде мати учити сина добру і благородству по книжках моїх? Чи не зродять вони красоту помислів і діяній у молодих душах дівочих і юнацьких на користь мирові?

— Нехай воно (серце), — пише Куліш до Милорадовичівни, — явиться Вам у тому сні, которий находить на чоловіка серед людського гомону, і шепче Вам про красоту душевних одному Богу відомих подвигів (З/IV—1857).

Він звертається до Милорадовичівни з пишновеличними тирадами. Він намагається викликати в дівчини патетичні почуття, намагається надихнути її на офіру, на подвиг.