Віктор Домонтович - Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман]

— Сашуню, серденько! Пишу до тебе з Зарога, а пошлю письмо з Черкас. Отже, й знай, що я вже за Дніпром. Левка ще нема. Я вже впоравсь і піджидаю його. Усе зробив доладу. Хліб торішній попродав; прядиво переважив; усе поприбирав і позамикав. У Семена діти ростуть. Аннущина дитина одужала і доганяє Якима. Я одішлю Аннушку в Мотронівку, а Уляну оддам на волю: коли їй любо служить у М. В. [Симонової], то нехай служить; а не любо, то з Богом. М. В. не хвалить її: лукава і крадлива така, що нічого з нею не врадить; та і всіх «кухнян» навчає супротив пані. Тим-то й байдуже їй, чи піде од неї Уляна, чи зостанеться. Багато дерев на темній алеї посохло. Лишилися самі клени. Я наказав посадити знов. Коло будинку липи теж посохли. Волоські горіхи також де. Але маленьких декілька лишилось. Проклятуща [кішка] здужає, але її син зник. Пізнала мене, коли я її покликав і пестилась до мене з курнявканням. Позаростали стежки і доріжки травою зеленою, ой де ходили і говорили, серденько, з тобою… Приїхав Жемчужніков, і ми завтра рано їдемо в його фургоні. Обіймаю тебе любою душею. Твій. Вересня 4 [1856].

Деякі подробиці про своє перебування в Зарозі переказував Куліш згодом у пізнішому своєму листі до П. О. Плетньова.

— Був я в Україні, — розповідає Куліш за свої літні мандрівки, — спочив трохи після тяжких своїх праць, посвіжішав у садах українських, надихався «утренней прохладой и вешним запахом лугов», про що міські мешканці мають поняття тільки з книжок та з мізерних німецьких галяв, стрижених і ледве чи не голених. Між іншим улаштував я всякі справи, побачився зі своїми телятами, що зробились бичками, з жереб’ятами, що скидаються тепер на дорослих коней, з кішкою, яка була така шляхетна, що могла їсти тільки кісточки дичини, курчат та голубів, а тепер живе, ловлячи мишей та горобців. Уклав я в скрині свої книжки, від яких чекав надто багато добра в самоті від людей і з якими тепер не знаю, куди подітись. Відпустив я всіх своїх рабів та рабинь туди, звідкіля їх було переселено [з Мотронівки] на мій хутір. Лишив сторожем тільки одного сімейного блазня, давши йому такі пільги й вигоди, за які нечувано під сонцем.

Ліквідаційний лист! Над Зарогом-Баївщиною поставлено хреста. Епопею хуторянського життя й хуторянського господарювання скінчено. Господарство ліквідовано, кріпаків повернено до Мотронівки. Книжки забито в скрині.

Року 1856 був нарешті доведений до кінця той «хуторянський» епізод у Кулішевому житті, що почався року 1852 після розриву з некрасовським «Современником» з такими рожевими надіями й таким ідеологічним піднесенням. Зі спокійним серцем виїздив Куліш зі свого хутора. У нього нема ані жалю, ані турбот.

Тепер він ладен остаточно визнати, що віддатись «дрібним піклуванням сільського життя» або ж заритись в «канцелярських паперах» — це для нього значило б засудити себе на смерть: «поховати себе». Ні урядова служба, ні хутірське господарство — не його це призначення.

— Я, — каже він, — не міг винести ні того, ні того.

Так над цілою низкою довголітніх зусиль, змагань, праці, настирливости, надій і розчарувань Куліш нарешті пише велике «Ні».

Він прагне інших шляхів, певний, що інші чекають його можливості.

Дочекавшись у Баївщині Лева Жемчужнікова, Куліш із приятелем на конях Марії Василівни Симонової рушили до Черкас, щоб звідтіля завітати в Олександрівку до Грабовського. З Черкас, де вони зупинилися на деякий час, Куліш, скориставшись із нагоди, одіслав листа до дружини.

— Черкаси. 1856 вересня 7. Кохане серденько! Послано тобі листи з Пирятина та з Лубень, тобто з Зарога. З Черкас теж послано тобі вже листа. До Черкас дала нам коней М. В. [Симонова]. Ми виїхали після обід і тому захопили більшу половину ночі. На Дніпрових долинах при місяці стояв де-не-де білий туман, чайки злітали й скиглили над нами; в тумані щось гуркотіло. Місяць високо сяяв у небі. Ми досить потомились, йшовши пісками, щоб коням було легше. Проводир наш, Дорош з Чорнобаїв, розповів нам сумну історію свого життя. Йому 24 роки. Одружився він з розпорядження економії. Накинули жінку. З п’ятьох дітей лишилося в нього одне, а тих пани задавили, тобто не дали змоги вигодувати. Хилюсь, куди хилять. Цілком забитий нуждою й горем чоловік. Єврей його протегував і умовив за 23 к. ср[іблом] в проводирі, але ми дали йому карбованця з чимсь. В Черкасах узяв подорожну до Кром, щоб потім уже не клопотатись. Жемчужніков теж узяв. Виморили нас безглуздими формальностями.

У Грабовського Куліш прожив із Жемчужніковим щось трохи менше тижня, а потім виїхав до Києва. Ще з Олександрівки Куліш писав 11 вересня до дружини: