Віктор Домонтович - Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман]

«Щирим землякам дуже прийшлась по смаку перва часть; нещирим — так собі, а панночки, позаморювані в інституті, аж не здолали до кінця дослухать — устали й вийшли до другої хати, щоб сказати, що це нісенітниця і що George Sand пише лучче од Основ’яненка.

«Дарма! Сідаємо обідать; після обід їдемо трьома возками гулять по полю (панночки самі правлять конем, крутяться, пустують, як діти); вертаємось додому і ввечері знов за читанку.

«Читаю аж доти, поки Маруся попрощалась із Василем на кладовищі. Панночки кріпляться, слухаючи, а далі одна не втерпіла — закрилась платочком, а там друга, третя, — і всяке почуло, що хватає за саме серце. Як зупинивсь, — почали всі в один голос хвалить „Марусю“. Двоє було воєнних, один на милицях, бо пулі з обох ніг йому повиймали, і тії хвалять, дарма, що один з них німець. Постій же, думаю, ще не так вас розбере! Якже почав читать остаток, то інституточки розревлись, як телята, а там і чоловіки почали сльози втирать, старий Василь заховавсь за колони, а Юзефович давай підсміюваться над дамами, а у самого сльози по щоках течуть, бо нема душі такої, которій би Маруся не доводилась би родичкою; в кого жінка, в кого дочка єсть на неї схожа, а інший любить дівчину так щиро, як Василь, а інша любить так, як Маруся козака: то обізветься та любов і кохання з самого дна серця, і на місце Марусі стане всякому перед очима та душа, котора до його святії нікому більш не говорені речі промовляла, і сльози заллють йому очі. Щодо мене, то я всіма силами старавсь, читаючи, об тобі споминать, тілько моє старання мені не помагало. Маруся говорила в мене твоїм голосом, і не раз мені треба було зупиниться і закриться книжкою. Все-таки я видержав, поки все почало плакати, а вже як лились кругом мене сльози, тоді вже стало не вмоготу. Сашуню! Я свого серця сам не знаю…» (20/VII—1856.)

Із Сокиринець же всі гуртом їздили в Лебединець, де Галаган збудував собі будинок в українському стилі.

Внесення національного елементу в будівництво, як і взагалі в побут, «проблема національного побуту» дуже цікавила тодішнє суспільство, і для історика українського громадського руху мають певне значення ті думки, що їх висловлює з того приводу Куліш.

У листі з 21/VIII—1856 читаємо:

«Їздили — я, Галаган, Жемчужніков і Вася Тарновський — в Лебединець (20 верстов від Сокиринець), де збудовано будинок український. Під’їхавши до нього, відчуваєш у душі легкість, нібито скинув ярмо нав’язаної нам навмисне цивілізації. Простота й багатство давно вже перестали в нас поєднуватись одна з одним. Смак до чужоземного пригнітив усе, що властиве нашому сільському життю, і панські будинки між мужичими такі ж чужоземці, як і пани між народом. Будинок Галагана — перший і дуже вдалий крок, щоб примирити дві ворожі верстви в зовнішній формі. Подивимось, як то буде внутрішнє примирення».

Наведений лист дає нам багато для з’ясування Кулішевої ідеології тих часів.

Вихідна теза в Куліша — негативна оцінка цивілізації. «Цивілізація» то є ярмо, нав’язане насильством ззовні; вона є елемент пригноблення, прикмета економічного зиску й соціального розшарування, вона чужа «своєнародньому», неприродна й їй бракує простоти. «Простота» властива тільки сільському життю. Розвиток «своєнароднього» повинен привести до примирення двох ворожих верств, поєднати простоту й заможність, усунути протилежність панського й мужичого, звільнити від прихильности до всього чужого. В цьому полягає завдання націоналізації життя та різних його проявів. Внесення національного елементу в зовнішні форми життя — то крок до примирення двох верств, що приведе й до дальшого, внутрішнього примирення.

Думки, що їх висловив Куліш у наведеному листі, знайшли собі вираз і розвиток в основних твердженнях статті Жемчужнікова: «Из записной книжки 1856 г.», надрукованій в «Основі» р. 1861. Ідея нації як ідея особи, місцевих умов і потреб, couleur local, ідея своєрідності як ідея традиції, наслідування старовини, історизму, отже, ідея нації як ідея ствердження простого й народного, простонародно-селянського і як негатизація цивілізації, негатизація чужоземних впливів і залежности, отже, ідея самозамкненого буття народу, нації в собі, — ось ідеологічна схема «народности», що її проповідував Куліш і під його безпосереднім впливом Л. Жемчужніков.

Як від дівчини Куліш вимагає простоти, природности, близькости до народного життя, засмалених рук, вміння відрізнити гарне полотно від ледачого, пошити й вишити сорочку, так і в усьому іншому він шукає простоти.