Віктор Домонтович - Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман]

«Я ввесь день прогуляв. Ранком ходили з панночкою до церкви, щоб подивиться на линовицький народ. Мізерний народ! Усюди по Україні переводиться нінащо. А був би народ гарний, коли б доля йому лучча».

«Потім читав де що попало; а обоє рисували: той картинки, а пані — узори. Показувала мені усякі шиття, що понаготовляла для своєї дочки. Не буде і в царівни кращих. Синкові тому, що в Києві родивсь, пошила чумацьку сорочку з мережками; а Мані готує увесь костюм, од черевиків до стрічок, український».

«А Маня, як та Орися, має то там, то сям по господі і всю господу скрашає. Молоде й хороше, а як розпитаєшся, то і воно не без біди зросло: то зуби болять, то в грудях або в боку коле. Невже ж у всій Україні немає такої дівчини, щоб була сама краса очам, а серцю втіха? Мабуть, що нема. Бідна жизнь на землі чоловіка: тільки хіба розумом зрозумієш і душею почуєш, а очима не побачиш ніякого совершенства!»

«А все-таки сонце сідало в Линовиці, мов у раю, у воді дерево, грало, наче шовки та саєти; гуси кричать і плещуть серед ставу; тихо — як у Бога на небі; а сонце все позолотило, і кожне з нас здалось серед зеленої садовини, мов на картині. Аж ось і ніч зі своїм мороком, зі своїм невідомим шелестом, із зорями на небі, з дівочими піснями по селу… Коли б тільки не було на серці туги, то хвалив би Господа милосердного, дивлячись на Його дива, та й годі. А то горе, що душа — наче птиця без крил: хоче підняться над землею, а туга до землі й пригнітає».

«Добрі люди оці де-Бальмени! Може, й нема вже кращих по моєму смаку; а все ще мало, щоб душу наповнить: душа, знай, чогось бажає і, знай, кудись жадає, а куди не обернеться — усюди буде гірше, ніж у Линовиці. Тим-то я дожидаюсь, поки пришлють за мною коні з Качанівки (а до Качанівки верст із півсотні), а сам собі думаю: нехай забариться мій лист через Юзефовича: лучче не буде мені ніде, бо другої Линовиці, мабуть, і на світі немає!»

«Оце ж до тебе листи часто, моє серце Сашуню, а як загаюсь, то не сумуй, бо, може, случаю не буде на пошту абощо, може, в якому переїзді буду абощо.

Не сумуй, моє серденько!

Твій»

Спокій огорнув Кулішеву душу, і він дає найприхильніші оцінки своїм знайомим. «„Добрі люди“ — Закревські! „Добрі люди“ оці де-Бальмени»! Він не хотів би й нікуди від’їжджати від них. Тут він знайшов артистичну атмосферу, фарби, полотно й пензлі.

Сергій де-Бальмен малював саме ілюстрації до Кулішевої «Орисі», і Куліш проявляв великий інтерес до цієї справи [19]. Виникало питання про те, щоб ілюструвати також і «Чорну раду». Малювання йшло під акомпанемент гри на фортеп’яно або ж дівочого співу за п’яльцями.

Музика й малювання поєднувались із спогляданням природи. Сонячні заходи ще не шокірували тоді нікого, і Куліш, захоплюючись вечірнім сонцем, не боявся здатись людиною відсталою.

Згідно зі смаками доби й Кулішеві листи з України носять переважно пейзажний характер. Тематика його листів — це осяйний став, осінні квіти на клумбах, мальви й жоржини на острівках великого ставу, блискуче золото американського льону, пишна рябина й акація, гра шовку й саєту від дерев, що відбиваються в воді, ручні дрофи, гусячий плюскіт, а далі: мороки ночі, невідомі шелести, зоряне небо, дівочі пісні на селі.

Епістолярний стиль Куліша відображав особливості загальної літературної манери [20].

Описи природи доповнюються описами характерів і побутових подробиць. У серпневих листах Куліша занотовано багато цікавих рис поміщицького побуту середини минулого століття. У нас в Україні нема книги, подібної до праці Луї Мегрона «Романтизм и нравы»; і коли, може, важко було б підібрати подібний, український побутово-романтичний матеріал, який зумів скупчити в своїй книзі Мегрон, то в кожнім разі в листах Куліша ми знаходимо тонкі й художньо виписані сторінки, що освітлюють тодішніх людей, їхні дні, речі, розмови, кімнати, вишивки й мережки, ранкову каву, прогулянки по саду, садові алеї, блянжові вбрання, лагідну пані, пухке немовлятко в чумацькій сорочці, дівчат за п’яльцями.

Але в центрі Кулішевої уваги в увесь час його перебування в де-Бальменів лишається 16-літня дочка господаря, Маня де-Бальмен.

З любовною ласкавістю, з легким і прозорим почуттям придивляється Куліш до молодої дівчини. В ній знайшов він ситцевеньку й рожеву, молоду й радісну милу простоту. Вона для нього «сільська панночка в кращому значенні слова»: нове втілення образу Ґетевої Лотти, Пушкінської Тетяни. «Таке молоде і хороше»!..

Кулішеві сподобалося, що в її вихованні відчувається дух старосвітської господарности, гармонійне поєднання природи і виховання.