Віктор Домонтович - Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман]

— Графиня надзвичайно проста й натуральна в усьому жінка. Чудовий у неї синочок — той, що народився в Києві: товстий, як на малюнках Рафаеля, і веселий. Вона сама його годує і каже, що це звільнило її від хворобливости фізичної й моральної. Вона дуже гарна господиня, сама влаштовує за допомогою теслярів меблі, тобто дає малюнки, розповідає, як що зробити та інше.

— Побачили ми на ставу човна (я повертаюсь знов до прогулянки з Манею по саду), і Маня визвалася веслувати, але я сказав, що вмію теж гребти і керувати. Серьожа одержав дозвіл кататись із нами. Маня одягла старі пальові рукавички, підперезалась кінцями блянжової з вишиваною габою мантильї і взяла друге весло. Ми плавали по всьому ставу, виходили на острівки, де посаджено мальви й жоржини.

— Нарешті причалили до селянської левади, обдивилися її всю, пройшли й по капусті і по всьому городу, причому Серьожа вигукував різні українські фрази або ж, улізши на тин, кричав: «Тікайте, плигатиму!»

— Потім пройшли через мужичий двір на вулицю села. Тут Маня показувала на зв’язки капустяних листів, що сохнуть під хатами і дуже їй подобаються, і на різні мальовничі подробиці селянських осель.

— Село все порожнє — працюють у полі. Ми бачили зрідка тільки дітей та жінок.

— Усі діти знають Маню і поводяться з нею, як з родичкою, а не з панночкою. Одного разу, коли Маня набрала з собою яблук, діти кинулись на неї з такою несамовитістю, що звалили її й почали хапати яблука. Вона сіла на яблука і, щоб розігнати натовп, почала кидати їх в різні сторони, в чому й успіла.

— Ми обійшли все село. Серьожа забігав до різних дворів і гуляв з хлопчиками. Одного разу його довго не було видко, і ми не знали, куди він подівся, повернулися й почали шукати його, — як от він нам назустріч, весело стрибаючи: в одній руці дві варені картоплини, а в другій — конопляне насіння, і це він їв з такою приємністю, ніби ніколи не їв смачнішого.

— Були й коло церкви, сходили й на дзвіницю і повернулись, обігнувши всю садибу й оглянувши все дочиста.

Подібні жанрові сценки, як оцей випадок з яблуками, зворушували серце Кулішеве своєю ідилічною декоративністю.

В Куліші було багато сентиментальности, багато від Квітки, від сентиментальних ідилій Квітчиних чутливих повістей. Отже, й селянство Куліш до певної міри відчував за стилем і сюжетами Квітчиних творів. Саме тоді, р. 1856, він писав церковні казання українською мовою. Скориставшись із нагоди, він читав їх селянам.

— Я читав перші аркуші українським поселянам, і сльози їх були для мене нагородою, — писав Куліш (4/ХІІ—1856).

Куліш ставив собі завданням «трогать до сльоз» серця поселян! Це була метода й манера тодішньої народницької пропаганди. Чутливому зворушенню надавали переваги перед іншими способами агітації.

— Маня так забризкалась водою в човні за допомогою, розуміється, Серьожі, і так замазала свою довгу сукню, якої носити ще не вміє, що мусила тоді ж передягнутись.

— Графиня показувала мені свою роботу: вона малює олійними фарбами, як справжній митець. Я показав їй портрети Аксакова, що я їх був узяв навмисне з цією метою, і вона так захопилась фотографією, що я їй подарував Аксакова. Вона прийняла подарунок з приємністю.

— Обідали. Після обіду швачки співали українських пісень — дуже гарно.

— О п’ятій годині я поїхав, і через те, що графа чекали ще за декілька днів з Києва, а Тарновський теж невідомо коли повернеться до Качанівки, паперів же моїх туди не привезено і шинелі від Сенчила не прислано, то я вирішив їхати сам до Києва.

Останній абзац цього листа з 11 серпня описує короткочасне перебування Куліша в Києві, де він одвідав Хильчевського, Каменецького й інших і потім, заїхавши в Березову Рудку до Закревських, повернувся до де-Бальменів.

1856 серпня 14. Линовиця

«Тепер, моя кохана Сашуню, поведу річ про своє життя дальше. Життя моє циганське: вештаюсь по селах та й годі. Заїхали у Березову Рудку до Закревських. Добрі люди, тільки скучно. Сад гарний, будинки хороші строяться, хутко будуть скінчені, хоч би й царю в них жить; а жить у них буде скучно. Ночували там, а на другий день вернулись у Линовицю. В’їжджаємо в двір, аж на рундуці стоїть Юзефович; їдучи до Галагана, заїхав сюди. Такий ввічливий, що й Господи! Сказано — Юзефович. Підмовляв мене їхать до Галагана. Я й поїхав би, та там якийсь празник, і буде багато панів, дук-срібляників, так нехай їм цур!»

«Оце ж уже прийнялись ми за рисунки! Орисі не довів Сергій до кінця — то Жемчужник ізбрехав; так тепер знов за неї прийнявся. Цілий день морочивсь, та ще не скомпонував дівчат під кручею; а гарні будуть дівчата!»