Віктор Домонтович - Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман]

Злидота, яку він бачить довкола, доводить його до розпачу. Він відчуває сором при думці, що він одягнений, коли інші роздягнені. Він здіймає з себе вбрання, в якому він приїхав до Васма, і віддає його тим, які не мають на собі нічого. Замість полотняних сорочок, привезених з дому, він носить на собі сорочку, пошиту з мішка.

Кілька років перед тим, двадцятилітнім юнаком, він у Лондоні купив собі циліндер, щоб мати вигляд ділової людини в Сіті. Тепер, щоб не відрізнятись від шахтарів, він носить на голові старого засмальцьованого кашкета і на ногах у нього немає жадного взуття. Він ходить босий. Обличчя його тепер таке ж чорне й брудне од вугілля, що насичує тут усе, як і в його пасомих. Пастир нічим не відрізняється від своєї пастви.

Він кидає своє вигідне мешкання у пекаря. Він улаштовується в одній з тих злиденних халуп, що правлять за притулок і житло для шахтарів. Вони сплять без ліжок на соломі в кутку хати. Так само робить і він. Він годується, як і вони, хлібом, рижем і мелясою.

Пекар Дені, побачивши Вінсента в такому вигляді, який він має тепер, вирішує написати листа до Вінсентових батьків.

Стурбований одержаним листом, домінус Теодорус приїздить до Васма. Але його приїзд розлючує Вінсента.

— Чого ви приїхали?.. Я не потребую жадної опіки над собою! Я роблю так, як це велить мені моє сумління.

Панотець намагається заспокоїти сина і тоді починає умовляти його перейти знов жити до пекаря Дені.

— Чи ти думаєш, що ти цим навернеш робітників до віри? — питає він сина.

— Я роблю, як підказує мені сумління!

— Ти помиляєшся, коли ти гадаєш, що для цього треба стати таким, як вони. Навпаки, треба зберігати відстань. Треба імпонувати їм. Треба, щоб вони відчували до тебе повагу.

Але все це ні до чого. Старий панотець від’їздить з Васма, ні в чому не захитавши й не переконавши сина.

Але Вінсентові не легко дається знайти шлях до своїх пасомих. П’яниця, старий шахтар, поранений під час катастрофи, обсипає його прокляттями й загрожує його побити, коли він намагається йому допомогти.

У Васмі спалахує епідемія голодового тифу. З самозаперечною відданістю опікується Вінсент хворими. І коли здіймається в Васмі страйк, він приєднується до страйкарів і підтримує їх своїми промовами. З місіонера він перетворюється на соціального агітатора.

Але цього вже надто багато для Євангелічного комітету в Брюсселі. Проповідник, який підтримує бунтівників?

Стурбований недоречною ревністю молодого проповідника, Комітет надсилає до Васма пастора, і між ним і Вінсентом відразу постають суперечки.

Вінсент малює. Чорні барви надають його малюнкам похмурого колориту.

Пастор, надісланий з Брюсселя, похитує головою. Він не ховає свого незадоволення. Навіщо це? Духовній особі не годиться займатися малярством!

Вінсент виправдується:

— Христос був найбільший з усіх мистців! — заявляє він у відповідь.

Пастор пише в своєму звіті до Комітету про Вінсента:

— Він не такий, як цілий світ. Він не має такого розуму, як усі!

Як і слід було сподіватися, коли іспитовий період закінчується, Євангелічний комітет не відновлює Вінсентові його мандата. Місія не вважає потрібним затримувати його в себе.

У своєму урядовому листі, повідомляючи про ухвалу, Місія віддає належне його релігійній ревності. Вона відзначає його відданість, дух його жертовности, але одночасно вказує, що йому бракує слова. Якби він мав також дар слова, то з нього, напевно, був би досконалий провідник-євангеліст.

Лицемірство цього одзиву обурює Вінсента. Фарисеї! Порожніми словами вони підсолоджують гірку отруту, прикривають своє бажання позбутися незручної для них людини.

Ще одна поразка в житті. Ще одна в додаток до інших. І на цей раз найбільша за всі попередні. Тепер, здається, остаточно. Бо, здається, в ньому уже не лишилося нічого. Він тепер ніщо, труп, що ще дихає, мрець, що ще якось рухається.

Життя його — сукупність поразок. Жадних досягнень, самі втрати. Колись він покохав дівчину, хотів жити лагідним родинним життям, прагнув стати, як і всі, — і з того не вийшло нічого!.. Тоді він захотів іншого, не ствердити себе, а зректись себе, віддати себе бідним, знедоленим, відмовитися всього, віддати все до останньої сорочки, до останньої пари взуття, до останнього шматка хліба, нічого не лишивши для себе! Але його викинули геть, як викидають на смітник брудне й нікому не потрібне шмаття.

«Ти бачиш, Вінсенте, тебе вигнано, бо ти ні на що не придатний!.. Ти — ніщо, як харкотиння, що його виплюнули на шлях, як смердюча блювотина, що її жеруть при дорозі бездомні пси!» — каже він, звертаючись до себе: «Ти мусиш іти!..»