Віктор Домонтович - Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман]

Пастор Джонс в Епплворті приймає його як свого помічника-проповідника, як свого заступника. Аудиторія складається у Вінсента з найнужденніших злидарів і робітників. Сходячи на катедру, розкриваючи Біблію, щоб прочитати текст — слова пророка або Христа, він бачить перед собою голод, злидні, одчай, людей, які дійшли до межі, людей, які вже перестали бути ними, кістки черепів, суглоби пальців, згаслі очі, брудне ганчір’я, що прикриває неприкриту наготу душі.

Він хоче говорити, але не може. Йому здається, що він тільки розкриває рота, але жадне слово не сходить з його уст. Він кричить, але крик його згасає раніше, як прозвучить. Його слова беззгучні, мова його безмовна. Він бачить усіх, що сидять перед ним, але глуха стіна відгороджує їх. Його слова не доходять до тих, до кого вони звернені. Вони не справляють жадного враження на цю чорну юрбу. Весь пал душі його не запалить і найменшого вогника.

Як проповідник, він нікого не зворушує. Він навдивовижу нездібний. Нездара. Цілковито позбавлений дару красномовства. Він жаден оратор. Як промовець, він ніщо. До того англійська його мова жахлива, він її не знає й не розуміє.

І все ж таки він уперто вірить у своє покликання соціального апостола.

Sorrow is better than laughter!

Сум кращий за радість! — ось фраза, яку взято з казань, що їх він виголошує з церковної катедри.

Він каже, він проповідує, але він не задовольняється з цього. Його душа сповнена неспокою, й дух його збентежений. Релігійна його жага безмежна, й він ніяк не може наситити її. З одних релігійних зборів він іде на другі. Він слухає казання, співає, молиться.

Він ще має золотого годинника, якого він придбав у кращі свої години, він ще носить рукавиці, але на одних зборах, під впливом казання, він кидає до карнавки збирачеві й годинника, й рукавиці.

Дехто схильний у цьому порухові бачити перший прояв божевілля, яке прийде згодом, але якщо це божевілля, то що таке щирість; то хто такі ті злидарі духом, про яких згадано в Євангелії?

Різдво (1876 рік) він проводить у родинному колі. В родині стурбовані його виглядом. Ніколи ще він не приїздив додому такий виснажений, змучений, такий страшний. Він пробує усміхнутися, але це усмішка на черепі кістяка, і мати, не витримавши, починає плакати.

Батько намагається довести йому нерозсудливість цього його релігійного самозречення. Хіба не можна бути добрим проповідником, добрим євангелістом, але без того, щоб доходити до такого становища, як оце він? Можна бути добрим душпастирем за батьковим зразком, ведучи життя лагідне, родинне, зрівноважене, без цих екзальтованих потрясінь, без цих ексцесів релігійного шалу.

Звістка, що він віддав свого золотого годинника, викликає в родині рішучий осуд цього вчинку.

— О, Вінсенте, ти завжди завдавав лише прикростей своїм батькам!

Батьки люблять тебе, Вінсенте, але не розуміють! Так, вони його не розуміють. Але як можна його зрозуміти? Про який розум, про яке зрозуміння може йти мова, коли це Вінсент, несамовитий, безладний, позбавлений всякого почуття міри?! Скрізь і в усьому він доходить до краю.

Як і в інших подібних випадках, так і тепер домінус Теодорус звертається за порадою до Вінсентового дядька, який живе неподалік у своєму маєткові в Прінеегаґу. Його превелебність не заздрить успіхам свого брата. Це почуття чуже йому, навпаки, він завжди подивляв і подивляє його комерційні, ділові здібності, і він завжди, в важких випадках, незмінно радиться з ним. Він для нього зразок і приклад життєвого розуму.

Дядько не ховає свого ставлення до небожа. Він засуджує поведінку Вінсента. Ні, він ніколи не був доброї думки про нього і ніколи не сподівався, щоб з нього вийшло щось добре.

Домінус Теодорус зідхає й намагається дивитися вбік.

У Вінсента добре серце!

Дядько обіцяє допомогти улаштувати Вінсента.

Він виконує свою обіцянку і знаходить для небожа скромну посаду в книгарні в Дордрехті.

Вінсент надто знесилений, щоб змагатися. Він згоджується.

Його обов’язки в книгарні нескладні, — піти на пошту, розпакувати й розкласти книжки, замести підлогу, принести вугілля, підтримувати вогонь у печі, продати школяреві зошита або олівця.

Три місяці прожив Вінсент у цьому маленькому містечку на березі старої Мейзи (Мааса). Одяг його дуже скромний, майже бідний. Він ні з ким не підтримує знайомства й ніде не буває. В свій вільний час він читає теологічні книжки, що їх він знаходить у крамниці. Єдина розкіш, яку він дозволяє собі, це палити люльку.