Віктор Домонтович - Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман]

Обіцянки дружби, запевнення, визнання в коханні, ревнощі, різкості, тенденція протиставити себе, «найкращу з людин», корисливій, не здібний кохати Рентелівні — це все єсть у листі; нема в ньому тільки найважливішого. Кониський зовсім не виявив чутливости.

У листі найбільше визнань і обвинувачень, та найменше добросердечности. Кониським керувала образа, кохання й гонор: ті хиби, що справили на нього враження в Кулішеві, були в ньому самому.

— Ми не повинні більше бачитись, — писав Кониський далі в тому ж листі, — дальші побачення будуть для мене прикрим катуванням. Я людина терпляча, але не без кінця. Зрозумійте, що мені важко не бачити Вас, та що ж робити?.. Жити я міг би тільки одружившись, а одружитись можна тільки на тому, кого любиш — з Вами я не можу одружитись, тому що Ви не згодитесь. Я не можу дати Вам тепер ані карети, ані оксамитових крісел; за прийдешнє не знаю… Відповідайте мені одверто, чим кінчите з Башкірцевим? Листа цього можете показати Пантелеймону Олександровичу і своїм рідним, більше нікому. Прощайте! Вірте коханню й безмежній відданості вічно люблячого Вас. 5 вересня.

Одне можна сказати, на панночку Рентель Куліш справив більше враження, як Кониський.

Коли самолюбство Куліша було зачеплено критичним відзивом Кониського про вірші «Дунайського поета», то самолюбство Кониського ще більше Кулішевим успіхом у коханої дівчини. Спостерігаючи Куліша й «Козявку», Кониський міг остаточно переконатись, що вона кохає Пантелеймона Олександровича.

Дівчина закохалась у Куліша. Вона відмовилась навіть і від подорожі до Італії, передбаченої на весну року 1861, щоб тільки побачитись із Кулішем.

Але Куліш обережний і стриманий! Він поїде, але що вийде з того побачення? І як він поводитиметься при зустрічі?

— Уява Ваша, — пише Куліш до неї 20 грудня 1860 року, — обманює Вас щодо мене й щодо радости нашого побачення. Може, мені заважатимуть люди навколо нас, і Ви побачите перед собою тільки людину, що нудиться і хоче кудись утекти. Ось ми з Вами й покуштуємо шилом патоки.

Куліш тримався, як звичайно: один крок вперед, два назад.

Приїхавши у вересні р. 1861 до Полтави й побачившись із «Козявкою», він поводився з нею аж надто стримано. Він весь час залишався в рамцях офіційности і не дозволив собі переступити межі напруженої й навмисної пристойности. Бачивши, що дівчина ладна на все, він весь час казав їй про своє «безчувствие», але коли виїздив з Полтави, то почав жалкувати:

— Так би, здається, повернувся до Вас і не розлучився б з Вами ніколи.

Це надто скидається на Куліша. Він наважується кохати й говорити про кохання тільки здалека, тільки поїхавши геть. Запевняючи, що він може «збожеволіти, як прапорщик», він насправді тримається, як філософічний розсудливий Стародум.

6 вересня 1861 з Валок Куліш писав до дівчини:

— Коли ми гуляли з Вами самі в живописній пустелі, я менш за все відчував нахил до дружньої бесіди: якесь тяжке, незрозуміле було тоді становище душі моєї — щось схоже на бажання смерти від неможливости жити вповні. А тепер я нудьгую, навіщо я не залишився з Вами до ранку.

І він обіцяє:

— Коли іншого разу ми побачимось, я віддамся ввесь в Ваше розпорядження і не подивлюсь ні на які безглузді розмови.

Отая здержаність давалась Кулішеві нелегко: у нього була пристрасна натура, але він ніколи не наважувався розкрити її цілком. Здержаність свою купував Куліш ціною тяжких душевних страждань, важкої смертельної нудьги.

Кохання — соціальне почуття, на ньому завжди лежить відбиток соціальних тенденцій. Куліш внаслідок певних об’єктивних обставин ніколи не міг розкрити себе цілком: спочатку злидні, потім катастрофа р. 1847, заслання, тоді боротьба за те, щоб вибитись знов на поверхню; Куліш звик обмежуватись, стримуватись, перемагати свої бажання, приборкувати свої почуття, ховати свої особисті й громадські наміри! Він не міг розкритись ані в своєму особистому житті, ані в громадському, ані в творчому. Він був більший, як ті можливості, що їх пропонувала його доба. Він ніколи й ні в чому не міг виявити себе цілком; ця «невиявленість» має так само соціальний, як і сексуальний характер. У своїх взаєминах із жінками Куліш такий же примушений, приголомшений, стиснений, як і в своїх політичних і громадських виступах.

Приклад Куліша доводить аж надто виразно соціальну обумовленість психіки. Його моральна депресія має корні в депресії соціальній і політичній.