Віктор Домонтович - Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман]

Щастя в знанні. Знати — ось щастя.

В одному з листів своїх року 1860 Куліш пише:

— Знать — це єдина втіха без отрути. Ось воно — щастя. Кращого нема на світі. — Знати, знати й знати — ось що може наповнити душу, w której bóstwo źyć nie chce, a ludzie nie śmieją .

Отже, на питання, що таке щастя, Куліш відповідає, як «просвітник», який вірить у міць думки, що керує всесвітом. Щастя в пізнанні…

— Я хапаюсь за напружену працю, як за дошку, що залишилась після катастрофи з кораблем. Моє життя давно зіпсовано, і нема як його полагодити.

У цих осінніх листах року 1860 до Глібової, осінньо-інтимних, простих і щирих, — оскільки Куліш умів бути щирим, — якнайкраще відбивався Кулішів погляд на любов, життя й щастя.

Кінчаючи листа з 12 листопада, Куліш нотує:

— Обіймаю Вас і міцно цілую. Любіть мене, скільки я цього вартий. Я не вартий великої любови: я надто розкидаюсь в усі боки. Тепер я закоханий всією душею в XVII вік. Що ж за рація в цьому для дружнього серця?

Листи до Глібової, може, найінтересніші з усього «романічного» листування Кулішевого. Вони простіші, вони найменше риторичні, до того ж у них Куліш намагається з’ясувати дуже цікаве питання про взаємини між почуттям кохання і творчими прагненнями.

Коли тільки пізнання може сповнити людину, коли для кохання не залишається єдиної зосереджености і заперечена одкидається думка про «велику любов», одкидається думка, що кохання може замінити для людини все в світі, то чи не краще зовсім заперечити кохання? Бо — справді, що ж у такому разі залишається для дружнього серця?

Одкиньмо думку про Кулішеву позу, і тоді в листах до Глібової ми знайдемо гіркі визнання. Куліш визнає, що він не вартий великого кохання, бо почуття любови він зраджує задля творчих прагнень. Творчість для нього вища від кохання.

Кохання до коханої жінки він поєднує з творчою закоханістю в XVII вік. «А там захочеться XIV віку, а там кину все й помандрую межи люди, вивчаючи їх, як ботанік рослини». І що ж для дружньої душі? Нічого!.. Відданий творчості, він нездібний віддатись коханій жінці. Я не вартий великого кохання».

Можна іронізувати з невдалого донжуанства Кулішевого, можна обурюватись з його безтактовної любовної нездарности, — але що винен він у своїх заплутаних неполагодженостях незваженого життя?

— Одна відрада, — каже Куліш, — що всьому цьому буде колись кінець і що моє серце перестане нарешті відчувати. Ах, коли б Ви знали, які страждання переживає це, здавалось би, «легкое, ветреное сердце» [44].

— Щастя нема: є тільки захоплення. І розуміється, за це треба дякувати Богові. Коли б не це — залишилось би тільки даремно гинути. Я з життям у великому розладі. Куди не зверну погляд — усе не по мені. Це моє нещастя, що від життя вимагаю багато того, чого в ньому нема або ж є надто мало. Усе це жене мене в мій куток і садовить за безперервну працю. Тільки тут я досягаю того, чого прагну в житті, тобто істини й красоти.

Дні йшли, як і раніше. Куліш працював, робив виписки з рукописів, нагромаджував матеріали.

— Нагромаджую матеріали, — писав Куліш Глібовій 23 грудня р. 1860. — Коли б ще звільнитись мені від мого серця, тоді б справа моя пішла б певніше. Але без серця небагато зробиш і в історії, і тут треба «мыслить и страдать» — інакше все буде холод і смерть.

Отже, творити — зраджувати життя серця, але не жити серцем — загубити творчі здібності. Куліш свідомий еротичних підвалин творчости.

— Жити стає для мене все гірше й гірше; я охолов до всіх принад життя і в усьому бачу кінець або ж зворітний бік. Сумно. Тільки й втіхи — зробити щось для пам’яті про себе. Цього дуже хочеться.

І коли до Параски Федорівни дійшли чутки про Кулішеві залицяння та про пані М. (Марка Вовчка), Куліш відповів, сміючись із того:

— Пані М. (я тільки одну пані й знаю, прізвище якої починається з М.) два роки вже нема в Петербурзі.

— Що ж до Вашого запитання «про волокитство», то я бажав би, щоб якийсь дух показував Вам щодня кількість мною прочитаного, писаного, редагованого, коректованого; тоді б думка про залицяння здалась Вам такою ж смішною, як коли б стосувалось до коня, що пробігає разів п’ять на день від станції до станції. Коли ж тут залицятись? (16 березня 1861. СПб.)

Його любов не «волокитство», його Афродіта не Афродіта пандемос, а Афродіта уранія, — небесне кохання.