Віктор Домонтович - Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман]

— Я, — пише Куліш далі, — бажав би перевести Вас на службу до Києва, де більше людей розумових і більше засобів для розумового розвитку. Чи згодні Ви будете, як я знайду Вам приймовне на перший раз місце? Відповідайте на ім’я Ів. Пилип. Хильчевського, старшого доглядача загальних квартир при 2-ій гімназії. Я проживу в Києві до Вашої відповіді.

Що це? Одвертий, голий, неприхований цинізм? Бажання піддобритись? Чи, може, схований намір улаштувати можливість зручніше стріватись з панею Параскою, не викликаючи зайвих розмов? Ні! Ні! Ні!.. Це Куліш, такий, як він єсть. Петро Чубський закидає Кулішеві тверезе резонерство, але, попри всю свою розсудливість, а може, й через цю саме розсудливість, Куліш надзвичайно безпосередній. Людина найщирішої безпосередности. Він нездібний стримувати добрих поривів своєї душі. Він дякує Глібову, що той урятував усіх їх від багатьох страждань, і схоплений почуттям вдячної доброзичливости, він хоче віддячити свого щирого й доброго приятеля. Не через інше що, як тільки через почуття щирої, глибокої приязні. Не всі ж такі добрі, лагідні, як він, Куліш: не людина, а янгол во плоті.

Єлей, миро, хліби, офіри, туркотіння голубів, тиха вечірня молитовність, аромати степових трав… Сріблясто-сиві струмки тиміяму здіймаються вгору і в непомітних коливаннях тихо тануть в ясній прозорості вечірнього неба. На душу лягла лагідна спокійна незворушна тиша небесних серафічних споглядань. Злий гомін життєвої борні зник, згас, розтав…

У душі його співають янголи, принаймні він сам запевняє про це.

…« Боятись » його щодо жінки — Глібову немає чого:

— Не бійтеся мене щодо Параски Федорівни. Вона задовольниться простою дружбою моєю, тому що такої любови, якої я прагну, вона не розуміє, да й я не здібний вірити в те, в чому зневірився раз.

Навіть і для неї він може бути корисним:

— Я люблю її настільки, щоб стежити з участю, що буде далі з цією зіпсованою дитиною і, на випадок потреби, зробити їй корисну послугу.

Але найкраща остання фраза в цьому листі до Глібова.

Куліш в Ніжині спинився в родині батьків Параски Федорівни і в листі до Леоніда Івановича приписує: «Скажіть панотцеві Федорові та Марії Павлівні, що я їх дуже полюбив, та і вся родина мила й добра. Я сам, — додає Куліш, — на Вашому місці одружився б у такій родині».

Навіть у цій своїй «мопасанівській» історії, смакуючи приємність легкого любовного успіху, Куліш зберігає позу пророка, людини «не од мира цього», що живе високими ідеалами. Отеє протиставлення високого себе й мізерної її, пані Параски, «зіпсованої дитини», Куліш зберігає і в цьому разі.

Вівши роман на очах у чоловіка з його дружиною, докрутившись до того, що жінка збиралася кидати чоловіка, він каже про перевиховання жінки, про свої високі ідеали. У листі до зрадженого чоловіка він зневажливо пише про його дружину як легковажну жінку, про її непевність, про брак у неї високих правил, про те, що вона не гідна його, Кулішевої ідеальної піднесености.

Куліш намагається впевнити Леоніда Івановича, що його дружина не варта Куліша…

— Вам краще знати, чи можна здійснити мої великодушні мрії щодо перевиховання жінки, уже сформованої під іншими впливами. Вам краще знати, чи є в ній «жажда знань і праці», чи вона більше була б задоволена з безтурботного життя, чужого всяких суворих планів. Іноді я нудьгую, як людина, що опинилась на безлюдному острові; мені жалько моїх надій; але коли згадаю, на якій невизначеній основі я будував свої чарівні сподівання, то жахаюсь од власної вигадливости і дивлюсь на Вас як на благодійного генія мого життя…

Він дає доброзичливі поради Глібову. Він радить йому залишатись і надалі таким, який він був досі.

— Будьте завжди самим собою. Ніколи і ні для чого не змінюйте таких чудесних поривів серця, що Ви, може, проти власної волі, висловили своїй дружині перед розлукою…

Можна дивуватись, можна обурюватись з такої самовпевнености Куліша. В своїй гоноровитій піднесеності Куліш доходить до таких ступнів, коли з нього вже не можна навіть іронізувати!

Кінець кінцем, хто йому дав право копирсатись у душі Глібова, аналізувати його почуття, ставати в стороні і, як з найближчим і найінтимнішим приятелем, обмірковувати й оцінювати його поводження, дарма що, може, в даний час Глібов переживав найболючіші муки?

4 липня р. 1860 з Києва Куліш писав до Каменецького:

— Виїжджаю з Києва завтра сам, але, проїхавши 200 верст, матиму попутницю…