Бруно Шульц - Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича

Ще дразливіший приклад. Обідньої пори я заходжу в місті до ресторації, у безладний гамір і метушню відвідувачів. І кого ж я бачу на середині залу, при столі, що аж угинається від страв? Батька. Всі очі спрямовані на нього, а він, виблискуючи діамантовою шпилькою, надзвичайно жвавий, у блаженному екстазі, вихиляється з афектом на всі боки і провадить задушевну бесіду з усіма водночас. Зі штучною бравадою, на яку я не можу дивитися без найвищої тривоги, він замовляє все нові порції, які вже просто стосами здіймаються перед ним на столі. Він залюбки нагромаджує їх довкола себе, хоч і не впорався ще навіть із першим. Жуючи, плямкаючи й говорячи одночасно, він жестами й мімікою підкреслює своє найвище задоволення бесідою, закоханим поглядом водить за паном Адасем, офіціантом, якому із закоханою усмішкою кидає все нові замовлення. І коли той, розвіваючи серветкою, квапиться їх виконувати, батько благальним жестом апелює до всіх, запрошує їх бути свідками невідпорних чарів цього Ганімеда [217] Г а н і м е д — уславлений своєю вродою юнак, син царя Трої; згідно з Гомером, боги забрали його на Олімп, де він під час їхніх учт виконував обов'язки підчашого. .

«Неоцінений хлопчик, — волає батько з благим усміхом, примружуючи очі. — Ангельський хлопчик! Панове, погодьтеся, що він чарівний!».

Я виходжу із залу, сповнений гіркотою, батько мене й не зауважив. Якби він зумисне, з рекламною метою, був поставлений керівництвом готелю для забавляння клієнтів, то не зміг би поводитися провокативніше і нав’язливіше. З головою, що тьмянішає сонливістю, я заточуюся на вулицях, прагнучи дійти додому. На хвилинку я притуляю голову до поштової скриньки і таким чином влаштовую собі коротку сієсту. Нарешті я в темряві намацую браму Санаторію і входжу. У кімнаті темно. Я тисну на вимикач, проте струму немає. Від вікна тягне холодом. Ліжко скрипить у темряві. Батько підводить голову з-над перини і каже: «Ах, Юзефе, Юзефе! Я вже два дні лежу тут без жодного догляду, дзвінок не діє, ніхто навіть не зазирне, а власний син кидає напризволяще мене, тяжкохвору людину, й волочиться містом за дівками. Послухай, як у мене серце гатить».

Як це зрозуміти? Чи батько сидить у ресторації, охоплений нездоровими амбіціями зажерливості, чи тяжкохворий лежить у своїй кімнаті? Чи їх двоє? Нічого подібного. В усьому винен швидкий розпад часу, неконтрольованого з неослабною пильністю.

Усі ми знаємо, що ця неслухняна стихія ледве тримається в певних рамках порядку лише завдяки ненастанному керуванню, ретельній стурбованості, старанному регулюванню та коригуванню її вибриків. Позбавлена такої опіки, вона відразу ж хилиться до порушень, до диких аберацій, до плетіння непередбачуваних фокусів та безглуздого блазнювання. Дедалі виразніше проступає неузгодженість наших індивідуальних часів. Час мого батька і мій власний час уже не збігаються.

До речі, закид батька у фривольності моєї поведінки є безпідставною інсинуацією. Я тут ще й не підходив до жодної дівчини. Заточуючись, ніби п’яний, від одного сну до другого, я протягом тверезіших хвилин ледве звертаю увагу на тутешню прекрасну стать.

Зрештою, хронічні сутінки на вулицях навіть не дають змоги докладно розрізняти обличчя. Єдине, що я спромігся зауважити як молода людина, що в будь-якому разі ще має певні зацікавлення в цій галузі, — це особлива хода тутешніх панянок.

Це хода уздовж невблаганно прямої лінії, вона не рахується з жодними перешкодами, підлягаючи лиш якомусь внутрішньому ритму, якомусь закону, які вони розвивають, наче із клубка в ниточку прямолінійного трюхикання, сповненого точності та розміреної грації.

Кожна несе в собі якесь інше, особисте правило, ніби власну накручену пружину.

Коли вони йдуть отак, задивлені прямо перед собою в те правило, дуже зосереджені й поважні, то здається, що вони перейняті лиш однією турботою — нічого не зронити, не помилитись у складному порядку, не збочити ані на міліметр. І тоді стає зрозуміло: те, що з такою увагою й відданістю вони несуть над собою, є ніщо інше, як ідея-фікс власної досконалості, яка силою їхнього переконання ледь не перетворюється на реальність. Це якесь таке очікування, вибране на власний ризик, без жодної гарантії, що воно збудеться, це недоторканна догма, винесена понад усякі сумніви.

Які лиш вади й хиби, які носики — сплющені й кирпаті, які прищі й ластовиння не протягуються потайки з бравадою під прапором цієї фікції! Немає такої потворності чи пересічності, що їх би злет тієї віри не поривав за собою в оті фіктивні небеса досконалості.