«Я мушу пробитися до крамниці, — каже батько, блідий і рішучий. — Тобі не конче йти зі мною: ти тільки заважатимеш, — додає він. — Повертайся до Санаторію!».
Голос боягузтва радить мені скоритися. Я ще бачу, як батько протискається у щільний мур натовпу — і гублю його з очей.
Через бічні провулки я квапливо прокрадаюся містом угору. Я свідомий того, що на цих стрімких дорогах мені вдасться півколом обійти забите людським напливом середмістя.
Там, у горішній частині міста, юрба була рідша, врешті її не стало зовсім. Я спокійно йшов порожніми вулицями до міського парку. У ньому тьмяно-блакитним полум’ям горіли ліхтарі, ніби якісь жалобні асфоделі [219] А с ф о д е л ь (з гр.) — квіткова рослина з однойменної родини; у стародавню епоху була квіткою жалоби. Згідно з Гомером, луками асфоделевих Єлисейських Полів (частини Аіду, підземного світу померлих) походжають душі тих, які жили праведно.
. Кожен ліхтар був оточений роєм хрущів, тяжких, мов кулі, і підтримуваних у бічному, навскоси, польоті вібруванням крил. Деякі з них, попадавши, недолуго вовтузилися на піску з випуклим хребтом, привалені твердими панцирами, під які силкувалися повкладати розпростерті тонюсінькі плівки крилець. Стежками і травниками прогулювалися перехожі, заглиблені в безтурботні розмови. Останні дерева звисають над подвір’ями будинків, розташованих унизу і припертих до паркового муру. Я йшов уздовж нього — з мого боку він заледве сягає грудей, але назовні спадає до рівня подвір’їв схилами заввишки з поверх. В одному місці з-поміж дворів рампа з утрамбованого ґрунту виходила на висоту муру. Я легко переступив її бар’єр і тією вузькою греблею протиснувся між збитими докупи стінами вуличної забудови. Мій розрахунок, який спирався на чудове відчуття простору, був точний. Я опинився ледь не навпроти санаторійного будинку, головна садиба якого невиразно біліє в чорній оправі дерев. Як завжди, я входжу подвір’ям ззаду, через браму в залізній огорожі, і вже здалека бачу пса на його посту. Як завжди, на його вид мене ледь не тіпає від огиди. Я хочу чимшвидше пройти це місце, щоб не чути того видобутого з глибини серця стогону ненависті, — коли це раптом, жахливо вражений, не вірячи власним очам, я зауважую, як він стрибками віддаляється від буди і, спущений з ланцюга, біжить периметром подвір’я з глухим, як із бочки, гавкотом, намагаючись відрізати мені шлях до втечі.
Закляклий від жаху, я відступаю у протилежний, найдальший куток подвір’я, інстинктивно шукаючи якогось прихистку, ховаюся в розташованій там малій альтанці, чудово усвідомлюючи всю марність моїх зусиль. Кудлата тварюка наближається до мене стрибками — й от його морда вже коло входу в альтанку замикає мене в пастці. Ледь живий зі страху, я зауважую, що він розмотав ланцюг на всю його довжину, волочачи його із собою через усе подвір’я, і що сама альтанка лишається для його зубів недосяжною. Загнаний і знищений переляком, я майже не відчуваю полегкості. Мої ноги підкошуються, і я, замалим не зімлівши, дивлюся на нього. Я ніколи не бачив його настільки зблизька, і щойно тепер з моїх очей наче спадає полуда. Наскільки ж велика сила упередження! Наскільки потужний страх! Яке засліплення! Та ж це людина. Людина на ланцюгу, яку я у спрощеному, метафоричному, узагальненому пориві незрозумілим чином прийняв за пса. Тільки зрозумійте мене правильно. Це був пес — на всі сто, але в людській подобі. Псячість є внутрішньою якістю і може виявляти себе в людському вигляді незгірше, ніж у тваринному. Той, який стояв переді мною на порозі альтанки з пащею мов навиворіт, з усіма зубами, вишкіреними в жахному гарчанні, був чоловіком середнього зросту, з чорним заростом. Обличчя жовте, кістляве, очі чорні, злі і нещасні. Судячи з його чорного костюма та плеканої бороди, можна було прийняти його за інтелігента, навіть за вченого. Це міг бути, наприклад, старший брат-невдаха Доктора Ґотарда. Але цей перший погляд був хибний. Його великі вимазані клеєм руки, дві брутальні й цинічні борозни довкола носа, що губилися в бороді, простацькі вертикальні зморшки на низькому чолі швидко розвіювали початкове оманливе враження. Це був радше якийсь палітурник, крикун, мітинговий оратор і партієць — різка, з темними й вибуховими схильностями особа. І саме там, в отих проваллях емоцій, у конвульсійному зіщуленні всіх нервів, у шаленстві злості, що люто очікувала удару спрямованого на нього кийка, — він був стовідсотковим псом.
Читать дальше