Бруно Шульц - Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича

Моя одіж зносилася й подерлась. Хтось подарував мені старий мундир залізничника. Моє лице обв’язане брудною ганчіркою через спухлу щоку. Я сиджу на соломі й куняю, а зголоднівши, виходжу в коридор другого класу між відділеннями і співаю. Мені кидають монети у мій службовий кашкет, у чорний кашкет залізничника з відірваним дашком.

Він приходив до нас пополудні в суботу — в темному сурдуті й білій бавовняній камізельці, в котелку, зробленому, мабуть, спеціально під розмір його черепа. Він приходив, щоб із чверть або й дві чверті години посидіти над склянкою води з малиновим соком, подумати, сперши підборіддя на кістяний наголівник костура, який затискав між колінами, помислити над блакитним димом цигарки.

Зазвичай нас тоді провідували й інші родичі, й під час вільного плину загальних розмов Додо [220] Прототипом цього персонажа був кузен Шульца Давід Гаймберґ (див.: Є. Фіцовський, «Регіони великої єресі»). наче відходив у тінь, понижуючись до пасивної ролі статиста в усьому цьому пожвавленні. Не вступаючи в бесіду, він лише переводив з-під гарних брів погляд виразних очей від одного мовця до другого, і при цьому його обличчя поступово витягалося, ніби виходило із суглобів, цілковито дурніючи, нічим не стримуване у своєму стихійному вслуханні.

Він говорив лише тоді, коли зверталися безпосередньо до нього, тож він відповідав на питання — щоправда, односкладово, якось неохоче, дивлячись убік, до того ж тільки в тому разі, якщо запитання не виходило поза межі звичайних і легких для з’ясування моментів. Іноді йому вдавалося втримати розмову ще на кілька запитань, поза звичними межами, і це завдяки виразності гримас та жестів, на які він бував здатний і які наслідком своєї багатозначності надавали йому універсальну послугу, заповнюючи прогалини артикульованої мови і своєю живою мімікою підтримуючи переконливість резонувань. Однак це було оманою, що швидко розвіювалась, і розмова жалюгідно вривалася, в той час як погляд співбесідника повільно й замислено відвертався; покинутий на себе самого, Додо знову западав у звичнішу для себе роль статиста й пасивного спостережника на тлі загального спілкування.

Бо як було продовжувати розмову, коли, наприклад, на запитання, чи супроводжував він матір у мандрівці на село, він сумовито відповідав «не знаю», і це була печальна й гідна сорому правдивість, позаяк його пам’ять дійсно не виходила поза межі поточного моменту і найближчої ситуації.

Колись давно, ще в дитинстві, Додо пережив якусь важку хворобу мозку, під час якої він багато місяців пролежав непритомним, ближчий до смерті, ніж до життя, а коли врешті все-таки одужав, то виявилося, що він уже немов випав із процесу й більше не належить до спільноти гомо сапієнс. Його освіта здійснювалася приватно і дуже формально, з багатьма обмеженнями. Тверді й непорушні щодо інших вимоги м’якшали щодо нього, стримувані у своїй суворості й дуже поблажливі.

Навколо нього утворилася така собі сфера дивної упривілейованості, що відгороджувала його ременями безпеки, нейтральним щодо натиску життя та його викликів полем. Усі назовні цієї сфери перебували під атаками його хвиль, галасливо в них борсаючись, захоплено віддаючись їм у дивній нестямі, — всередині ж панували затишшя і спокій, цезура [221] Ц е з у р а (з лат.) — перерва, пауза. в загальній веремії.

Так він ріс, і винятковість його долі росла разом з ним, уже ніби сама собою зрозуміла, не натрапляючи на спротив з жодного боку.

Додо ніколи не носив нового одягу — тільки той, що в ньому вже переходив старший брат. У той час, як життя його однолітків було поділене на фази й періоди, виражені в усіляких особливих подіях, надзвичайних і символічних моментах (іменини, іспити, заручини, службові просування), його власне життя минало в нерозрізнимій одноманітності, не порушуваній нічим ані приємним, ані прикрим, а майбутнє вимальовувалося цілком рівним і однаковим гостинцем без подій та несподіванок.

Було би помилкою вважати, що Додо внутрішньо опирався такому станові речей. Він приймав його з усією прямотою як притаманну лише йому форму життя — не дивуючись і рішуче, з поважним оптимізмом на неї погодившись, він облаштовувався в ній, допасовуючи деталі в межах тієї безподієвої монотонності.

Щодня перед полуднем він виходив до міста на прогулянку і завжди йшов тим самим маршрутом уздовж трьох вулиць, які проходив до кінця, а потім тією ж дорогою повертався. Одягнутий у вишуканий, хоч і поношений братів костюм, переплівши за спиною руки, якими стискав костур, він крокував виважено й не кваплячись. Він нагадував мандрівника, що, подорожуючи лише задля приємності, оглядає нове для себе місто. Ця неквапливість, як і відсутність напрямку чи кінцевого пункту, який міг би читатися з його рухів, іноді набували й компрометаційних форм, позаяк Додо виявляв схильність до витріщання — на крамничні двері, на майстерні, в яких стукали і грюкали, ба навіть на групки людей, що розмовляли між собою.