Бруно Шульц - Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича

«Можеш собі прочитати в канцелярії ззаду, — сказав батько, кидаючи в мій бік невдоволений погляд, — бачиш і сам, як тут мало місця».

Канцелярія за крамницею була ще порожня. Крізь засклені двері до неї доходило трохи світла з крамниці. На стінах висіли пальта продавців. Я розпечатав лист і спробував його читати у слабкому світлі біля дверей.

Мене сповіщали, що потрібної мені книжки, на жаль, не було на складі. Було розпочато пошуки, але, не забігаючи поперед їхнього результату й ні до чого не зобов’язуючи, фірма дозволяла собі тим часом переслати мені певну одиницю товару, щодо якої припускала моє безперечне зацікавлення. Далі йшов деталізований опис портативного астрономічного рефрактора [216] А с т р о н о м і ч н и й р е ф р а к т о р — лінзовий телескоп, прилад, у якому зображення передається через ламання (рефракцію) променів світла. з великою світляною силою і всілякими перевагами. Зацікавившись, я витягнув з упакування той інструмент, виготовлений з чорної церати або цупкого полотна, складеного пласкою гармонійкою. Я завжди мав слабкість до телескопів, тож почав розгортати багаторазово складене покриття інструменту. Скріплений тонкими прутиками, під моїми руками розгортався величезний міх телескопа, що на всю довжину кімнати витягав свою порожню будку, лабіринт чорних комірок, довгий комплекс камер-обскур, до половини вставлених одна в одну. Усе разом було чимось на зразок довгого автомобіля з лакованого полотна — такий собі театральний реквізит, що в легкому, як папір або цупкий тик, матеріалі імітує справжню масивність. Я зазирнув у чорну лійку окуляра і вдалині побачив ледь окреслені контури дворового санаторійного фасаду. Зацікавлений, я поліз глибше в задню камеру апарата. Тепер у полі зору пристрою я міг стежити за покоївкою, що йшла напівтемним коридором Санаторію з тацею в руках. Вона оглянулася і скривила губи в усмішці. Хіба вона бачить мене, подумав я. Непереборна сонливість застеляла мої очі млою. Я сидів у задній камері телескопа, мов у лімузині. Легкий порух двигуна — й апарат увесь зашелестів, як паперовий метелик, а я відчув, що він пересувається разом зі мною й завертає до дверей.

Телескоп, ніби велика чорна гусінь, в’їхав до освітленої крамниці — багаточленний тулуб, величезний паперовий тарган з несправжніми двома фарами на переді. Покупці збилися докупи, задкуючи перед цим сліпим паперовим змієм, продавці широко розчинили двері на вулицю, і я повільно виїхав своїм автомобілем з паперу повз ряди відвідувачів, які недобрими поглядами супроводжували цей по суті скандальний виїзд.

Так живеться в цьому місті, й час минає. Більшу частину дня спиш — і не тільки в ліжку. Ні, щодо ліжка особливих претензій немає. У будь-якому місці, о будь-якій порі дня люди тут готові всмак подрімати. З головою, покладеною на столик у ресторації, в екіпажі, а навіть навстоячки по дорозі, в сінях якогось будинку, до яких забігають на хвильку, щоб ненадовго віддатися непереборній потребі сну.

Прокинувшися, ще заморочені й хиткі, ми продовжуємо перервану розмову, долаємо й далі обтяжливий шлях, просуваємо вперед заплутану справу без кінця і початку. Наслідком цього іноді мимохідь губляться цілі проміжки часу, а ми втрачаємо контроль над тяглістю дня і врешті перестаємо на неї покладатися, без жалю відмовляємося від скелету неперервної хронології, до пильного нагляду за якою ми свого часу позвикали зі звички та заклопотаної щоденної дисципліни. Ми давно пожертвували цією ненастанною готовністю звітувати з перебутого часу, цією скрупульозністю в розрахунку до останнього гроша за прожиті години — гордістю й силою нашої економіки. У дотриманні всіх отих кардинальних чеснот, щодо яких ми свого часу не знали ні вагань, ні відхилень, ми давно здалися.

Пара прикладів може послугувати ілюстрацією такого стану справ. Котроїсь пори дня чи ночі — ледь помітний відтінок неба різнить їх між собою — я прокидаюся коло балюстради містка, що веде до Санаторію. Смеркає. Отже, зморений сонливістю, я, напевно, довго й несвідомо блукав містом, перш ніж смертельно втомлений добрів до цього містка. Не можу сказати, чи на тому шляху мене весь час супроводжував Доктор Ґотард, який тепер стоїть переді мною, завершуючи якийсь довгий умовивід формулюванням остаточних висновків. Захоплений власною переконливістю, він бере мене під руку й веде за собою. Я йду з ним, і перш ніж ми перетинаємо лункі дошки на містку, я знову засинаю. Крізь заплющені повіки я невиразно бачу Докторову проникливу жестикуляцію, посмішку в глибині його чорної бороди й намарне силкуюся зрозуміти той капітальний логічний прийом, той останній козир, з яким він тріумфує на вершині своєї аргументації, розводячи руки і завмираючи. Я не знаю, як довго ми ще отак ідемо один коло одного, занурені в розмову, що рясніє непорозумінням, коли раптом я зовсім отямлююся: Доктора Ґотарда вже немає, цілковита темрява — але тільки тому, що мої очі заплющені. Я розплющую їх і бачу себе в ліжку, у своїй кімнаті, до якої потрапив не знати як.