Бруно Шульц - Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича

Стільки ненароджених оповідей. О, ці жалобні хори між коренями, ці розмови, що перемовляються навзаєм, ці невичерпні монологи серед раптово вибухлих імпровізацій! Чи стане терпіння їх вислухати? Перед найстарішою з почутих історій були інші, яких ви не чули, безіменні попередниці, романи без назви, довжелезні епопеї, монотонні і бліді, незугарні бувальщини, незграбні тулуби, гіганти без облич, які застують обрії, темні тексти до вечірньої драматургії хмар, а ще далі — книжки-леґенди, книжки-ніколи-не-написані, книжки-вічні-претенденти, облудні і згублені книжки in partibus infidelium [134] I n p a r t i b u s i n f i d e l i u m (лат.) — дослівно: у невірних провінціях; цей титул надавався єпископам, чиї дієцезії перебували під контролем некатоликів. Тут: ідеться про загубленість у чужих країнах, відхід від поточного сенсу. …

*

Серед усіх історій, які юрмляться, ніяк не в змозі повиплутуватися, біля коренів весни, є одна, що вже давно перейшла у власність ночі й назавжди осіла на дні небосхилу, — вічний акомпанемент і тло зоряних теренів. Через кожну весняну ніч, хоч би що в ній діялося, ця історія проходить понад могутнім скрекотом жаб і безконечним обертанням млинів. Той муж іде під зоряним мливом [135] М л и в о — зерно, призначене для перемелювання, або таке, що власне мелеться; продукт перемелювання. , що сиплеться з жорен ночі, великими кроками йде по небу, притуляючи до складок плаща дитинку, вічно в дорозі, в ненастанних мандрах крізь безмежні простори ночі. О великий жалю самотності, о незмірне сирітство у просторах ночі, о блиски далеких зірок! У цій історії час уже нічого не змінює. У кожний свій момент вона саме проходить зоряні обрії, саме минає нас великими кроками, й так буде завжди, знову і знову, позаяк одного разу вибита з рейок часу, вона стала бездонною, позбавленою ґрунту, не вичерпуваною жодним повторенням. Той муж іде й тулить дитя до рамен — ми свідомо повторюємо цей приспів, це печальне гасло ночі, щоб виразити всю переривисту тяглість його ходи, часом захованої за плутаниною зірок, часом цілком невидимої через довгі німі інтервали, з яких повіває вічністю. Далекі світи підходять зовсім близько — жахливо яскраві, вони пересилають крізь вічність різкі сигнали в німих невимовних звітах — а він іде й без кінця втихомирює дівчинку, монотонно і безнадійно, безсилий проти того шепоту, тих жахливо солодких умовлянь ночі, того єдиного слова, в яке складаються вуста тиші, коли ніхто її не слухає…

Це історія про викрадену й підмінену принцесу.

А як пізно вночі вони тихо повертаються до просторої вілли серед садів, до низької білої кімнати, що в ній стоїть чорне, довге й лискуче фортеп’яно і мовчить усіма струнами, а крізь велику скляну стіну, ніби крізь шиби оранжереї, зазирає весняна ніч, бліда й поцяткована зірками, то з усіх флаконів і посудин гірко пахне черемха над зимною постіллю білого ліжка. Тоді через велику і безсонну ніч біжать наслухання та тривоги, і серце говорить крізь сон, і летить, і спотикається, і схлипує в розлогій та росяній, рясній на нічних метеликів ночі, що гірка від черемхи і світлиста… Ага, це вона, ця гірка черемха так розширює бездонну ніч, і серце, загнане у злетах, забігане у щасливих перегонах, уже хотіло б на хвилину заснути, сягнувши якоїсь надповітряної межі, якогось найтоншого краєчку, але з тієї блідої ночі без кінця вилонюється все нова ніч, дедалі блідіша і безтілесніша, покреслена світляними лініями та зиґзаґами, спіралями зір і блідих польотів, тисячі разів проштрикнута хоботками невидимих комарів, безшелесних і солодких від дівочої крові, й невтомне серце вже знову щось плете — нерозбірливе, заплутане в зірчасті складні афери, в задиханий поспіх, у місячний сполох, вознесене до неба і в сотні разів збільшене, втягнуте у бліді захоплення, в чіпкі лунатичні сни і летаргійні жахіття.

Ох, усі ті викрадення й гонитви ночі, зради й нашіптування, негри і стерничі, ґрати балконів і нічні жалюзі, муслінові сукенки й вуальки, що розвіваються вслід задиханій утечі!.. Аж урешті після раптового затьмарення, після чорної та глухої паузи настає саме та мить — усі маріонетки лежать у своїх коробках, усі фіранки зісунуто і всі давно обумовлені зітхання спокійно проходять сюди й туди по всій ширині сцени, в той час як на втишеному розлогому небі світанок безгучно будує свої далекі рожеві й білі міста, свої осяйні та надмухані пагоди й мінарети.

Тільки уважному читачеві Книги природа цієї весни стає зрозумілою. Всі ці ранкові приготування дня, його вмивання і чепуріння, всі вагання, сумніви і тонкощі вибору привідкривають свою сутність утаємниченому в поштові марки. Саме вони вводять нас у складну гру ранкової дипломатії, в усі довготривалі перемовини, атмосферні лавірування, які передують остаточній редакції дня. З рудих туманів дев’ятої години ранку — це видно виразно — хотіла б висипатися строкато-плямиста Мексика зі змією, яка звивається в дзьобі кондора [136] Алюзія до герба Мексики, який досить часто з'являвся на мексиканських поштових марках, зокрема в серіях, випущених 1899 та 1903 pp. , гарячий і зшерхлий присок яскравої Мексики, але у просвітах блакиті, у високій зелені дерев папуга весь час повторює «Гватемала» — вперто, рівномірно, з тією ж інтонацією, й від цього зеленого слова поступово стає черешнево, свіжо і листяно. Й так поволі, в конфліктах і труднощах, відбувається голосування, утверджується перебіг церемонії, список параду, дипломатичний протокол дня.