Бруно Шульц - Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича

Відтак у ті захоплені кружлянням пари, в молодиків та дівчат, які все ще перетинаються в рівномірних наверненнях, увіходять якась дивна сила і натхнення. Кожний з юнаків стає гарним і невідпорним, як Дон Жуан, перевершує себе гордо й переможно, і в погляді здобуває настільки вбивчу міць, що дівочі серця спиняються. Дівчатам же глибшають очі, а в них відкриваються якісь глибокі сади з розгалуженими алеями, лабіринти парків, темні й шумні, їхні зіниці більшають святковим блиском, без опору відкриваються і впускають завойовників на алеї своїх темних садів, що безліч разів і симетрично розходяться навсібіч, ніби строфи канцони [125] К а н ц о н а (з італ.) — тут: одна з найдавніших форм спершу прованської (XII ст.), потім італійської (XIII–XIV ст.) поезії, що являє собою ліричну поему про кохання і воєнні пригоди в кільканадцяти строфах. , щоб зустрітися і знайтися, як у сумній римі, на рожевих площах, довкола круглих клумб або перед фонтанами, які палають найпізнішим вогнем зорі, а тоді знову розійтися і розлитися серед чорних масивів парку, вечірніх гущавин, дедалі густіших і шумкіших, поміж якими вони зникають і губляться, ніби поміж заплутаних лаштунків, оксамитних портьєр і затишних альковів. І не знати коли крізь холод отих понуріших садів вони заходять у цілком забуті чужі хащі, в якийсь інший, темніший шум дерев, що простелюється жалобним крепом, у якому темрява ферментує й вироджується, а тиша псується протягом цілих років мовчання і фантастично розкладається, мов у старих забутих бочках з-під вина.

Блукаючи так навпомацки у чорному плюші тих парків, вони врешті зустрічаються на самотній галявині, під останнім багрянцем заходу сонця, понад ставом, що здавен заростає чорною патиною, й на крихкій балюстраді, десь на рубежі часу, біля задньої хвіртки світу, знову знаходять себе в якомусь давно минулому житті, в далекому передіснуванні, і, затягнуті в чужий час, у шатах віддалених століть, без кінця схлипують над мусліном якогось шлейфу і, спинаючись до недосягнутих присяг або спускаючися сходами забуття, сягають якихось вершин і меж, поза якими вже тільки смерть і заціпеніння безіменної розкоші.

Що таке весняний присмерк?

Чи ми дійшли до суті, чи ця дорога далі вже нікуди не приведе? Ми опинилися на кінці наших слів, які вже тут робляться маячливими, безглуздими і нерозбірливими. Проте щойно за їхньою межею починається все те, що в цій весні неохопне і невисловлене. Містерія присмерку! Щойно за нашими словами, куди вже не сягає сила нашої магії, шумить ця темна й неосяжна стихія. Слово тут розкладається на елементи і, розв’язавшись, повертається у свою етимологію, знову йде углиб, у свій темний корінь. Як же це углиб? Ми розуміємо це дослівно. Навколо темнішає, наші слова губляться серед неясних асоціацій: Ахеронт, Оркус, Підземне царство [126] А х е р о н т — у грецькій міфології ріка, що відділяє Аїд, царство мертвих, від світу живих; О р к у с (Орк) — у римській міфології демон смерті і згодом назва місця, в якому перебувають померлі; П і д з е м н е ц а р с т в о — тут: територія померлих, царство історії та традиції. … Відчуваєте, як усе спохмурніло від цих слів, посипалося кротовищем, як повіяло надрами, підвалом, могилою? Що таке весняний присмерк? Ще раз поставмо це запитання, цей жагучий рефрен наших з’ясувань, що на нього немає відповіді.

Коли корені дерев захочуть говорити, коли під дерном назбирається безліч минулого, давніх оповідей, прастарих історій, коли під коренями нагромадиться надто багато задиханих шепотів, неартикульованої мішанини і тої задушливої темності, що передує кожному слову, — тоді кора дерев чорніє й, порепана, розпадається на грубі клапті, на великі шматки, й серцевина відкривається темними порами, як ведмеже хутро. Зануришся лицем у це пухнасте хутро присмерку — і на мить робиться зовсім темно, глухо та, ніби під віком труни, задушливо. Тоді треба впитись очима, наче п’явками, у найчорнішу темряву і, завдавши їм легкого насильства, протиснути їх через непроникне, пропхати наскрізь через глуху товщу — й от раптом ми вже біля мети, на другому боці речей, ми вже в надрах, у Підземеллі. І бачимо…

Тут зовсім не темно, як можна було очікувати. Навпаки — усе просто пульсує світлом. Це, звичайно, внутрішнє світло коренів, облудна фосфоресценція, мляві прожилки ореолу, що ними підмурована пітьма, мандрівне переблимування субстанцій. Адже так само й коли ми спимо, відрізані від світу, загублені у глибокому самозануренні, у зворотній мандрівці до себе, — ми так само бачимо, виразно бачимо під заплющеними повіками, бо ж і тоді думки запалюються в нас від внутрішньої скіпки і примарно жевріють уздовж ґнотів, займаючись від вузлика до вузлика. Так і здійснюється в нас відступ на всій лінії, задкування углиб, повернення до коренів. Так ми розгалужуємось у глибинах анамнезом [127] А н а м н е з (з гр.) — у філософському значенні згідно з Платоном: пригадування собі того, що було пізнане колись в ідеальному світі; тут радше в юнґівському сенсі — пригадування собі того, що лежить у підсвідомості, звертання до сфери архетипів. , здригаючись від підземного трепету, що опановує нами, потаємно маримо на всій маячливій поверхні. Бо тільки нагорі, у світлі — це варто сказати раз і назавше — ми є тремтливо артикульована в’язанка мелодій, світлистий жайвориний вершок, у глибині ж ми знову розсипаємося на чорне мугикання, белькотіння, безмір незавершених історій.