Бруно Шульц - Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича

Щодня о тій самій годині Б’янка зі своєю гувернанткою проходить парковою алеєю. Що мені про неї сказати, як описати її? Я знаю лиш те, що вона в чудовій згоді із собою самою, що до кінця виконує власну програму. Зі стиснутим глибокою радістю серцем я щоразу зауважую, як вона крок за кроком увіходить у свою сутність — легка, ніби танцівниця, як несвідомо і кожним рухом поціляє в десятку.

Вона йде цілком звичайно, без надмірної граційності, але з простотою, що хапає за серце — і воно завмирає від щастя, що отак просто можна бути Б’янкою, без жодних штучок і не напружуючись.

Якось вона повільно звела на мене очі і мудрість її погляду пронизала мене наскрізь, прошила, ніби стріла, навиліт. Відтоді я знаю, що для неї нема таємниць і що вона із самого початку читає всі мої думки. З тієї хвилини я віддався в її розпорядження, безмежно й неподільно. Вона прийняла це майже непомітним порухом повік. Це відбулося без жодного слова, вмить, в одному погляді.

Коли я хочу її собі уявити, можу вдатися тільки до однієї деталі, цілком несуттєвої: її зшерхлої на колінах шкіри — ніби у хлопця. Це глибоко зворушує і заводить думку у дражливі посмикування суперечностей, поміж антиномії, що так ощасливлюють. Усе інше, вище й нижче, є трансцендентним і не піддається уяві.

Сьогодні я знову заглибився в альбом Рудольфа. Яка чудова студія! Цей текст переповнений посиланнями, алюзіями, мимобіжними нагадуваннями і двозначним миготінням. Але всі лінії збігаються у Б’янці. Які обнадійливі переходи! Моя підозра біжить від вузла до вузла, ніби уздовж ґноту, і жевріє світлистою надією, все просвітленіша. Ох, як мені тяжко, як стискається серце від таємниць та їхніх передчуттів.

У міському парку тепер щовечора музика й алеями перетікає весняна променада. Усі кружляють і повертаються, минаються і зустрічаються в симетричних, стало повторюваних арабесках. Молоді чоловіки зодягли нові весняні капелюхи й недбало перебирають долонями рукавички. Крізь стовбури дерев і живоплоти просвічують сукенки дівчат у сусідніх алеях. Вони йдуть парами, вихитуючи стегнами, вони пишняться піною мережив та плісе і, мов лебеді, несуть на собі ті рожеві й білі пишноти — дзвони розквітлого мусліну; час від часу вони висаджують їх на лавку, наче втомлені їхнім пустим парадом, і самі осідають всією великою трояндою з газу й батисту, що розкривається, переливаючись усіма пелюстками. Й тоді показуються закладені одна на одну й перехрещені ноги, сплетені в білу, невідпорної притягальності форму, а молоді фланери, проходячи повз них, мовкнуть і бліднуть, уражені силою аргументу, дощенту переконані й переможені.

Настає мить перед самісіньким смерком, і барви світу гарнішають. Усі вони здіймаються на котурни, стають палкими, святковими і сумовитими. Парк відразу наповнюється рожевим верніксом [123] В е р н і к с (з лат.) — прозора захисна плівка з живиці, що нею покривають поверхні олійних і темперних картин. , лискучим лаком, від якого все навколо стає дуже кольоровим і підсвіченим. Але вже в цих барвах з’являється надто глибока лазур, якась заяскрава і тим-то вже підозріла краса. Ще одна мить — і паркова гущавина, ледь посипана молодою зеленню, гілляста і поки що гола, вся наскрізь просвічує рожевою годиною смерку, в яку домішано бальзам холоду і напущено невимовного смутку речей, назавше і смертельно гарних.

Тоді зненацька весь парк стає величезним і мовчазним, урочисто-зосередженим оркестром, який під завмерлою паличкою диригента чекає, поки в ньому дозріє й закипить музика. І раптом над цією потужною, потенційною й жагучою симфонією западає швидкий і кольоровий театральний смерк, ніби під дією звуків, які ґвалтовно набрякають в усіх інструментах, — десь високо молоду зелень пронизує голос вивільги, зашитої в гущавині, — й от навколо стає врочисто, самотньо і, мов у вечірньому лісі, пізно.

Ледь відчутний повів лине верхівками дерев, з яких осипається, ніби дріж, сухий наліт черемхи — невисловлений та гіркий. Високо під присмерковим небом пересипається і стікає безмежним зітханням смерті той гіркий аромат, у який ронять сльози перші зірки, ніби бузковий цвіт, викрадений у блідо-лілової ночі. (Ох, знаю: батько в неї був корабельний лікар, а мати квартеронка [124] К в а р т е р о н к а (з ісп.) — особа з одною четвертою негритянської крові. . Це на неї щоночі чекає коло причалу той малий і темний річковий пароплав з колесами на боках — і не засвічує ліхтарів.)