У мене напрочуд загострене відчуття стилю. Той стиль дразнив і непокоїв мене чимось незрозумілим. За його насилу опанованим запеклим класицизмом, за всією на позір зимною елегантністю крилися невловні дрижаки. Той стиль був надто гарячий і надто гострий, сповнений несподіваних перчинок. Якась лише крапля незнаної отрути, пущена в жили цього стилю, робила його кров темною, вибуховою й небезпечною.
Внутрішньо здезорієнтований, здригаючись від суперечливих бажань, я навшпиньки пішов уздовж фасаду вілли, полохаючи заснулих на сходах ящірок.
Довкола висохлого круглого басейну земля потріскала від сонця і була ще гола. Лиш де-не-де зі шпарин у ґрунті вистрелювало трохи запеклої фанатичної зелені. Я вирвав пучечок того зілля і сховав до блокнота. Я весь тремтів від внутрішнього збудження. Повітря над басейном було сіре, занадто прозоре й лискуче, воно йшло хвилями від тепла. Барометр на стовпі неподалік катастрофічно падав. Навколо залягала тиша. Жодна гілка не ворухнулася від найменшого вітерця. Вілла спала з опущеними жалюзі, світячи крейдяною білістю в безмежній мертвизні сірої аури. Раптом — немовби застій досягнув критичної точки — повітря стрепенулося кольоровим ферментом, розпалося на барвисті клапті та мерехтливі пелюстки.
То були величезні ваговиті метелики, що парами поринули в любовні забави. Недолугий розсмиканий трепет якусь хвилину повисав у мертвій аурі. Поперемінно вискакуючи на п’ядь один поперед одного, метелики знов єдналися на льоту й тасували у стемнілому повітрі цілу колоду барвистих проблисків. Чи це був лише швидкий розпад вибуялої аури, фата-морґана повітря, наповненого гашишем і фанаберіями? Я змахнув шапкою — й важкий плюшевий метелик упав на землю, тріпочучи крилами. Я підняв його і так само сховав. Одним доказом більше.
XXIV
Я розгадав таємницю того стилю. У своїй настирливій плинності його архітектурні лінії так довго повторювали одну й ту ж незрозумілу фразу, аж я зрозумів той зрадливий шифр, те підморгування, ту лоскітливу містифікацію. Це був і справді надто прозорий маскарад. У тих добірних і рухливих лініях з їхньою надмірною вишуканістю було якось забагато гострого перцю, гарячої пікантності, забагато зграбності, запалу, яскравості в жестикуляції — словом, чогось барвистого, колоніального, окатого… Еге ж, той стиль мав на самому дні щось нечувано відразливе — він був розпусний, надуманий, тропічний і неперевершений у цинізмі.
XXV
Зайво розводитись про те, як мене потрясло це відкриття. Віддалені лінії зближаються і поєднуються, несподівано збиваються докупи рапорти [146] Р а п о р т — тут: особливий орнаментальний мотив, що з'являється на певній поверхні через регулярні проміжки.
і паралелі. Сильно збуджений, я поділився моїм відкриттям із Рудольфом. Його це не зачепило. Він навіть виказав невдоволення, докоряючи мені перебільшенням і вигадництвом. Усе частіше він закидає мені дурню та навмисні містифікації. Якщо й був у мене до нього як до власника альбому певний сентимент, то його заздрісні, сповнені непогамованою люттю вибухи дедалі більше відштовхують мене від нього. Проте я не показую своїх образ, адже, на жаль, залежу від нього. Що я робитиму без альбому? Він про це знає й користується своєю перевагою.
XXVI
У цій весні забагато всього відбувається. Забагато рішучих намірів, безмежних претензій, набряклих і неосяжних амбіцій розпирає ці темні глибини. Її експансія не знає меж. Адміністрування настільки велетенської, розгалуженої та розрослої забави не на мої сили. Прагнучи перекинути частину тягаря на Рудольфа, я номінував його у співреґенти. Ясна річ, анонімно. Вкупі з його альбомом ми утрьох являємо собою неофіційний тріумвірат, на який покладено всю відповідальність за цю незбагненну і неосяжну аферу.
XXVII
Я не мав сміливості обійти віллу і дістатися на інший бік. Мене б обов’язково зауважили. Чому ж я все-таки маю відчуття, ніби я вже був там колись дуже давно? Чи ми часом не знаємо наперед усіх краєвидів, які зустрінемо у своєму житті? Чи може взагалі з’явитися ще щось нове, що його ми не передчували б віддавна у своїх найглибших резервах? Я знаю, що колись, якоїсь пізньої години, стоятиму отам, на порозі садів, рука в руку з Б’янкою. Ми увійдемо в ті забуті закапелки, де поміж старих мурів замкнуто отруйні парки, штучні раї Едґара Аллана По [147] E д ґ а р А л л а н П о (1809—1849) — видатний американський поет, новеліст і літературний критик доби романтизму, відомий головним чином як автор фантастичних оповідань. Автором «Штучних раїв» («Les Paradis Artificiels»), книжки, що розповідає про досвід уживання наркотиків, є однак не він, а Шарль Бодлер (1821—1867), великий французький поет, який у цьому творі взорувався на текстах Томаса де Квінсі.
, порослі цикутою, маком та опіумними [148] О п і а т и ч н і (від опіуму) — тут: приголомшливі, наркотичні.
в’юнками, що палахкотять під бурим небом старезних фресок. Ми розбудимо білий мармур статуї, що спить із порожніми очима в цьому позамежному світі за рубежем зів’ялого пополудня. Ми наполохаємо єдиного її коханця — червоного вампіра, приспаного на її лоні зі складеними крилами. Він безгучно полетить геть — м’який і плинний, здригаючись усім своїм безсилим, безтілесним, яскраво-червоним тельбухом без кісток і субстанції, а відтак закрутиться, залопоче і розпадеться безслідно у змертвілому повітрі. Через маленьку хвіртку ми вийдемо на порожню галявину. Рослинність на ній буде випалена, як тютюн, як прерія пізнього індіанського літа. Це буде, напевно, у штаті Нью-Орлеан або Луїзіана [149] Швидше за все, свідома гра з читачем: штату Нью-Орлеан не існує, це назва міста у згаданому поруч штаті Луїзіана.
— проте назви країн є лише приводами. Ми присядемо на кам’яному цямринні квадратного ставка. Б’янка занурить білі пальці в теплу воду з жовтими листками і не підніме очей. Навпроти сидітиме чорна струнка постать, загорнута у вуалі. Я пошепки спитаю про неї, а Б’янка хитне головою і тихо скаже: «Не бійся, вона не чує, це моя померла мати, вона тут живе». А потім ще скаже мені найсолодші, найтихіші і найпечальніші речі. Не буде жодної втіхи. Западе присмерк…
Читать дальше