Бруно Шульц - Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича

Хтось кинув слово «месмеризм» [255] М е с м е р и з м — від прізвища німецького лікаря Ф. А. Месмера (1734—1815) — давній метод лікування; базується на так званому універсальному флюїді, що у вигляді «тваринного магнетизму», який виділяє людина, може регулювати нервові розлади й таким чином лікувати різні хвороби. , і батько відразу ж підхопив його. Коло його теорії зімкнулося, знайшло свою останню ланку. Згідно з тією теорією, людина була всього лише перехідним станом, тимчасовим вузлом месмеричних струмів, які там і сям плутаються в лоні вічної матерії. Всі винаходи, з нагоди яких людина так тріумфувала, були пастками, що ними її заваблювала природа, механічними пастками невідомого. Батькові експерименти набирали дедалі більше магічно-факірських ознак і присмаку пародійного жонглерства. Я не говоритиму тут про всілякі його експерименти з голубами, яких він, маніпулюючи паличкою, розманіпульовував на два, на три, на десять, щоб згодом, поступово й насилу, вманіпулювати назад у паличку. Далі він піднімав капелюха, й вони по черзі вилітали, тріпочучи, верталися повним складом до реальності, вкриваючи стіл схвильованою, рухливою та туркітливою зграйкою. Часом батько переривав експеримент у несподіваному місці, нерішуче спинявся із заплющеними очима й за мить підтюпцем біг у сіни, де запихав голову в отвір димаря. Там було темно, глухо від сажі і блаженно, ніби в серці ніщоти, теплі струми циркулювали вгору і вниз. Батько заплющував очі й деякий час отак стояв у тому теплому чорному ніщо. Ми всі відчували, що той інцидент був недоречний і начебто виходив поза лаштунки справи, тож ми внутрішньо закривали очі на сам його не влізлий у жодні береги факт, що належав до цілком іншого порядку речей.

Батько мав у своєму репертуарі суттєво депресивні штучки, які пронизували справжньою меланхолією. Стільці в нашій їдальні були з високими майстерно різьбленими спинками. Там були цілі гірлянди листків і квітів у реалістичному стилі, але варто було батькові їх торкнутись, як різьблення раптово набирало напрочуд смішного вигляду, незбагненного сенсу, починало миготіти і по-змовницькому підморгувати; все це було якось невимовно, до нестерпності сороміцько — поки підморгування не починало набирати цілком окресленого напряму, нестримної невідпорності, й тут деякі з присутніх починали вигукувати: «Тітка Вандзя, як викапана, тітка Вандзя!» — дами заходилися писком, бо то була тітка Вандзя як жива, ні, вона сама вже зайшла у гості, сама сиділа і провадила свою нескінченну балачку, не даючи нікому і слово вставити. Батькові дива самі собою знецінювалися, бо це не був ніякий привид, а справжня тітка Вандзя в усій своїй натуральній простоті, що не припускала й думки про якесь диво.

Перш ніж ми перейдемо до дальших випадків тієї пам’ятної зими, годилося б іще коротенько згадати певний інцидент, який у нашій родинній хроніці завжди якось сором’язливо замовчується. Що трапилося з дядьком Едвардом? Того разу він заїхав до нас у гості, нічого не передчуваючи, весь розпашілий здоров’ям та заповзятливістю, лишивши на селі дружину з донечкою тужливо дочікуватися свого повернення. Отже, він приїхав у найкращому настрої, щоб трохи забавитися й розважитися здаля від сім’ї. І що трапилося? Батькові експерименти справили на нього приголомшливе враження. Відразу ж після перших батькових штучок він підвівся, зняв пальто і цілком віддався в розпорядження батька. Беззастережно! Це слово він вимовив із невідпорним поглядом і міцним потиском руки. Батько зрозумів. Він упевнився, чи дядько не має традиційних упереджень щодо «principium individuationis». Виявилося, що ні, жодних, абсолютно жодних. Дядько був ліберальний і без передсудів. Єдиною його пристрастю було служіння науці.

Попервах батько ще залишав йому трохи свободи. Він здійснював приготування до засадничого експерименту. Дядько Едвард користався своєю свободою, гуляючи й роздивляючись містом. Він купив собі велосипед помітної величини й на його величезному колесі об’їздив площу Ринок, з висоти свого сідла зазираючи у вікна другого поверху. Проїжджаючи коло нашого будинку, він елегантно піднімав капелюха перед дамами, що виднілись у вікні. Його вуса були закручені спіраллю, невеличка борідка мала шпилясту форму. Проте невдовзі він переконався в тому, що велосипед неспроможний запровадити його у глибші таємниці механіки, що цей геніальний апарат не здатний тривалий час забезпечувати його метафізичним трепетом. Тоді й розпочались експерименти, при яких відсутність у дядька упереджень щодо «principium individuationis» виявилася настільки необхідною. Дядько Едвард не мав жодних застережень щодо того, аби для блага науки дозволити себе фізично зредукувати до голої засади Неефового молотка. Він без жалю погодився на поступове скорочення всіх своїх властивостей з метою оголення своєї найглибшої сутності, тотожної (як він уже чув протягом деякого часу) згаданій засаді.