Бруно Шульц - Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича

Певного дня мій брат, прийшовши зі школи, оголосив неймовірну, а проте правдиву новину про близький кінець світу. Ми навіть схотіли, щоб він повторив, бо думали, ніби зле розчули. Але ні. Саме так і звучала та неймовірна і в усіх відношеннях незбагненна новина. Як був і як стояв — неготовий і недороблений, у випадковому пункті перетину часу та простору, без закриття рахунків, не добігши до жодного фінішу, немов посередині речення, без крапки, без знаку оклику, без Божого суду і гніву, наче в найкращому варіанті стосунків, лояльно, за взаємною згодою та взаємно визнаними засадами — світ мусив дістати по голові, просто і неминуче. Ні, то не був есхатологічний [256] Е с х а т о л о г і ч н и й (з гр.) — пов'язаний із призначенням та остаточною ціллю світу (у релігійній або філософській перспективі). , здавна проголошений у пророцтвах трагічний фінал як останній акт божественної комедії. Ні, то був радше цирково-біцикловий, гопля-ілюзіоністський, чудесно фокус-покусний і повчально-експериментальний кінець світу — під оплески всіх духів поступу. Не було майже нікого, кого б він собою не переконав. Уражених і збунтованих відразу ж загулюкали. Бо ж як вони не розуміли того, що це був просто-таки нечуваний шанс, найпрогресивніший кінець світу — вільнодумний, поставлений на висоту часу й не тільки сам по собі почесний, а й такий, що обдаровує почестями Найвищої Мудрості? Тож усі із завзяттям погоджувалися, креслили adoculos [257] A d o c u l o s (лат.) — наочно. на вирваних із блокнота аркушах, упевнено демонстрували їх одне одному, розбивши на голову опонентів і скептиків. У кольорових часописах з’явилися величезні, на всю сторінку зображення очікуваних картин катастрофи в ефектних ракурсах. Там були багатолюдні міста, охоплені нічною панікою під небом, наповненим світляними сигналами й феноменами. Усі вже відчували дивовижну дію далекого боліда, що його параболічна верхівка, незмінно націлена на Земну кулю, продовжувала нерухомо летіти небом, наближаючись до нас із швидкістю стільки-то миль на секунду. Немов у цирковому фарсі, злітали догори капелюхи та котелки, волосся ставало дибки, парасолі відкривалися самі по собі, а з-під відлетілих перук оголювалися лисини — під чорним і велетенським небом, що миготіло одночасним тривожним сигналом усіх зірок.

У наше життя ввійшло щось урочисте, якісь ентузіазм і відданість, якась поважність і ретельність пробилася в наші рухи, розширила наші груди космічним зітханням. Земна куля ходила ходором від урочистого нічного волання, від солідарного екстазу тисяч. Настали чорні велетенські ночі. Зоряні туманності згущувалися навколо Землі незліченними роями. У чорних міжпланетних просторах ті рої нависали звідусіль, осипаючись метеоритним пилом від прірви до прірви. Загублені в безмежних світах, ми майже втратили під ногами твердь Земної кулі — дезорієнтовані, збившися з напрямків, ми, мов антиподи [258] А н т и п о д и — мешканці протилежного боку Земної кулі (напр., Австралії). , висіли головами донизу над перевернутим зенітом або блукали зоряними ройовищами, наслиненим пальцем проводячи уздовж цілих світляних років від зірки до зірки. Так ми мандрували по небу розтягнутою безладною лавою, розбігшись в усіх напрямках нескінченними щаблями ночі — еміґранти покинутої кулі, що плюндрували незміримий зоряний мурашник. Відкрились останні бар’єри — і біциклісти в’їхали в чорний зоряний простір, постававши дибки на своїх велосипедах, а відтак завмерли в нерухомому польоті міжпланетною пусткою, що засвічувалась усе новими сузір’ями. Пролітаючи отак насліпо, вони прокладали шляхи й дороги безсонної космографії, перебуваючи насправді в космічній летаргії — чорні, мов сажа, такі, наче позапихали голови в отвір димаря, остаточний пункт призначення всіх отих сліпих польотів.

По закінченні короткого й безладного, наполовину проспаного дня ніч відкривалася, наче велетенська роїста вітчизна. На вулиці висипалися натовпи, перетікали на площі, суцільні голови — ніби повибивано чопи з бочок із кав’яром, і він розтікся струмками лискучого шроту, розплився річками по ночі, чорній, наче смола, і галасливій від зірок. Сходи тріщали під вагою тисяч, в усіх вікнах з’являлися розпачливі фігурки, люди-сірники на рухомих дерев’яних ніжках переступали підвіконня у лунатичному трансі, шикувалися, мов мурашки, в живі ланцюги, рухомі юрми й колони — один на плечах у іншого, — що спливали з вікон на платформи площ, освітлені палахкотінням смоляних бочок.