Люсі Монтгомері - Енн із Зелених Дахів

— Я думаю, добре, що його там не було, — сухо відказала Марілла. — Я таких речей не схвалюю. Здається, ти сама вже повірила в ці свої фантазії. Тобі корисно буде знайти справжню живу подругу й викинути з голови дурниці. І не смій розказувати пані Баррі про всіляких Віолетт і Кеті Моріс, а то вона вважатиме, що ти вигадуєш.

— Не буду. Я взагалі майже нікому про них не розповідаю — ці спогади надто священні. Але вам захотіла розповісти. Ой, погляньте, а із квітки на яблуневій гілочці щойно вилетіла велика бджола. Як чудово, мабуть, жити у квітці, правда? Як гарно там спиться, коли гілку розгойдує вітерець. Якби я не була людиною, то хотіла би стати бджолою й жити поміж квіток.

— Учора ти хотіла бути птахом, — пирхнула Марілла. — Як на мене, ти дуже непостійна. Я веліла тобі мовчки вчити молитву. Але, здається, ти взагалі неспроможна мовчати, коли поблизу є хоч хтось, здатний тебе слухати. Тому йди до своєї кімнати й учи молитву там.

— О, я майже всю її вивчила — крім останнього рядка.

— Байдуже, роби, що я кажу. Іди до своєї кімнати, вивчи молитву як слід, і лишайся там, аж доки я покличу тебе допомогти готувати чай.

— А можна взяти із собою яблуневі гілочки? — попросила Енн.

— Ні, я не хочу, щоб ти засмічувала кімнату квітами. Тим паче їхнє місце на дереві.

— Я теж так подумала, — мовила Енн. — Не варто було вкорочувати їхнього чудесного життя й зривати їх; я сама не хотіла би, щоб мене зірвали, якби була квіткою. Але спокуса була нездоланна . А що ви робите, коли вас огортає нездоланна спокуса?

— Енн, ти чула, що я наказала тобі йти до своєї кімнати?

Енн зітхнула, повернулася до кімнатки нагорі й усілася на стілець при вікні.

— Ну от, молитву я знаю. Вивчила останній рядок, поки піднімалася сходами. Тепер уявлятиму різні речі в цій кімнаті — і хай вона такою й буде завжди. На підлозі лежить білий оксамитовий килим у рожеві троянди, а на вікнах висять шовкові рожеві фіранки. На стінах — золоті й срібні парчеві гобелени. Меблі з палісандра. Я ніколи не бачила палісандра, але це так розкішно звучить. Тут диван, а на ньому скрізь пишні шовкові подушки — рожеві, блакитні, малинові й золоті — і я сиджу, так граціозно зіпершись на них. Дивлюся на своє відображення в отому прегарному великому дзеркалі, що висить на стіні. Я висока й велична, у довгій білій мереживній сукні. У мене оздоблений перлами хрест на грудях і перли у волоссі. Моє волосся чорне, як ніч, а шкіра біла, мов слонова кістка. Мене звуть леді Корделія Фітцджеральд. Хоча ні — такого я собі уявити не можу.

Танцюючи, вона підбігла до маленького дзеркальця, звідки на неї глянуло власне веснянкувате личко із серйозними сірими очима.

— Ти лише така собі Енн із Зелених Дахів, — суворо сказала вона собі, — і я бачу тебе такою, яка ти є, навіть коли намагаюся уявити, що я — леді Корделія. Проте в мільйон разів краще бути Енн із Зелених Дахів, аніж Енн нізвідки, правда?

Вона нахилилася, ніжно поцілувала своє відображення в люстерку й підійшла до відчиненого вікна.

— Доброго дня, люба Снігова Королево. Доброго дня, милі берізки в долині. Доброго дня, сірий будиночку на пагорбі. Цікаво, чи стане Діана моєю сердечною подругою? Сподіваюся, так, і я дуже її любитиму. Але нізащо не можна забувати Кеті Моріс та Віолетту. Вони тоді образяться, а я не хочу кривдити нічиїх почуттів, навіть дівчинки із книжкової шафи чи дівчинки-луни. Мушу щодня їх згадувати й слати їм поцілунок.

Кінчиками пальців Енн послала два повітряних цілунки в бік квітучих вишень, а тоді, поклавши підборіддя на руки, вирушила в мандри морем солодких мрій.

Цілих два тижні прожила Енн у Зелених Дахах, і ось нарешті пані Лінд завітала, щоб як слід її роздивитися. Втім, виправдаймо пані Рейчел — вона була в цьому не винна. Тяжкий грип, незвичний у цю пору року, замкнув поважну пані-добродійку вдома ще після її останнього візиту до Зелених Дахів. Пані Рейчел майже не хворіла й зневажала людей, що не могли похвалитися добрим здоров’ям, та грип, на її думку, був не такою хворобою, як усі решта: його слід було вважати певним чином карою небесною. Щойно лікар дозволив їй виходити з дому, вона заквапилася в Зелені Дахи, знемагаючи від цікавості — так не терпілося їй побачити сироту, яку взяли до себе Метью й Марілла, і про яку по всьому селі вже ширилися здогади й плітки.

Протягом тих двох тижнів Енн не гаяла намарне жодної вільної хвилини й уже познайомилася з усіма довколишніми деревами й кущами. З’ясувала, що стежина, яка починалася за яблуневим садом, веде ген до лісу, і оглянула її всю до самісінького кінця. А та стежина бігла через місток, повз звабливі вигини струмка, зазираючи то в зарості ялиць, то під склепіння з тісно переплетених між собою гілок диких вишень, петляла поміж густої папороті й весело в’юнилася поміж гіллястих кленів та горобин.