Люсі Монтгомері - Енн із Зелених Дахів

— Ну, бодай щось ти знаєш, хвала небесам. Не зовсім язичниця. Де ти цього навчилася?

— У недільній школі в сиротинці. Ми там вивчили весь катехізис. Мені дуже подобалося. Є щось невимовно чудове в деяких словах. «Нескінченний, вічний і незмінний» — правда, це так урочисто звучить, наче великий орган грає? Мені здається, це не зовсім поезія, а щось дуже-дуже подібне до неї, правда?

— Енн, ми говоримо не про поезію, а про твою молитву. Ти знаєш, як це кепсько — не молитися перед сном? Боюся, ти дуже погана дівчинка.

— Важко бути хорошою, коли в тебе руде волосся, — ображено заперечила Енн. — Той, хто не рудий, ніколи не зрозуміє, як це. Пані Томас казала, що Господь навмисне дав мені руді коси, і відтоді мені до Нього байдуже. Та й вечорами я зазвичай була така втомлена, що мені ставало вже не до того, щоб молитися. Від тих, хто мусить глядіти двійнят, марно вимагати ще й молитов. Чи ви так не вважаєте?

Марілла постановила собі негайно взятися за релігійне виховання дівчинки. Зволікати було не можна.

— Енн, у моєму домі ти повинна молитися.

— Добре, коли ви так хочете, — легко згодилася Енн. — Я все зроблю, щоб ви тішилися. Але попервах скажіть мені, як молитися правильно. А коли я ляжу в ліжко, то придумаю собі справді гарну молитву на щодень. Мені здається, це має бути дуже-дуже цікаво.

— Стань навколішки, — ніяково сказала Марілла.

Енн уклякла біля її ніг і звела серйозний погляд угору.

— А чому треба ставати на коліна, щоб молитися? Якби я справді хотіла помолитися, то вийшла б сама в широке поле чи кудись далеко в ліс, і подивилася високо-високо в небо, прекрасне бездонне синє небо. І тоді я б відчула молитву. Ну, я готова. Що мені казати?

Марілла розгубилася. Вона хотіла навчити Енн відомої дитячої молитви «Тихий вечір настає», [2] Йдеться про дитячу молитву «Now I Lay Me Down to Sleep» (прим. пер.). але, як ми вже згадували, не була позбавлена почуття гумору, а це ніщо інше, як розуміння доречності всього на світі. Тому раптом вона збагнула: нехитрий віршик, призначений для дітлахів у білих льолях, що лепетатимуть його, притулившись до материних колін, зовсім не годиться для цієї веснянкуватої чарівниці, дівчинки, що виросла байдужою до Господньої любові, позаяк ніколи не знала її у вигляді любові людської.

— Ти вже велика й можеш помолитися сама, — зрештою відповіла Марілла. — Просто подякуй Господові за всі Його благословення й смиренно попроси про те, чого хочеш.

— Добре, я постараюся, — сказала Енн, ховаючи лице в колінах Марілли. — Милостивий Отче наш небесний — так кажуть пастори в церкві, тож, мабуть, це й для особистої молитви згодиться, правда? — вона на мить підвела голову. — Милостивий Отче наш небесний, дякую Тобі за Білий Шлях Зачудування, за Озеро Осяйних Вод, за Любоньку й Снігову Королеву. Дуже-дуже Тобі за них дякую. Поки що це всі благословення, які я можу пригадати. А щодо того, що я хочу — то це стільки всього, що задовго треба перелічувати, і тому я назву тільки два найважливіших своїх бажання. Будь ласка, дозволь мені лишитися жити в Зелених Дахах і зроби мене гарною, коли я виросту. З повагою, Енн Ширлі.

— Ну от, я ж усе зробила правильно? — жваво спитала дівчинка, підводячись на рівні ноги. — Якби я мала трохи більше часу, щоб подумати, то, може, молитва б і вийшла пишніша.

Бідолашна Марілла не втратила самовладання тільки тому, що вже знала — така незвична молитва була наслідком не відсутності страху Божого в серці Енн, а її духовного неуцтва. Вона вклала дівчинку в ліжко, підіткнула їй ковдру, у душі присягаючись наступного ж дня навчити її молитися як слід, і вже виходила з кімнати зі свічкою в руці, коли раптом Енн гукнула:

— Я знаєте, що подумала? Слід було, напевно, сказати «амінь», а не «з повагою», правда? Так, як пастори кажуть. Я це слово забула, а молитва ж не буває без кінцівки, то я придумала таку. Як ви гадаєте, це велика різниця?

— Ні… мабуть, ні, — відповіла Марілла. — А тепер засинай, як чемна дівчинка. Добраніч.

— Сьогодні я теж нарешті можу сказати «добраніч», бо маю чисте сумління, — Енн затишно вмостилася між подушок.

Марілла зійшла вниз до кухні, поставила свічку на стіл і суворо глянула на брата.

— Метью Катберте, цій дитині конче потрібно мати сім’ю, яка бодай чогось її навчить! Вона вже майже цілковита язичниця. Уяви собі, вона ніколи в житті не молилася! Ось що я зроблю. Завтра ж відправлю її до нашого пастора й попрошу для неї молитовник. А тоді пошию їй пристойне плаття, і вона ходитиме до недільної школи. Я вже бачу, що додасть вона мені клопоту. Ну, та кожному на його долю випадає свій хрест. Досі мені легко велося в житті, але тепер настав мій час, і я сподіваюся, що зроблю все, як належить.