Люсі Монтгомері - Енн із Зелених Дахів

— Ох, панно Катберт! Ви справді сказали, що можете лишити мене в Зелених Дахах? — спитала вона пошепки, тамуючи подих, як ніби, промовивши ці слова вголос, боялася сполохати таку дивовижну ймовірність. — Ви справді це сказали? Чи мені лише примарилося?

— Мені здається, Енн, ти маєш навчитися приборкувати уяву, коли вже не можеш відрізнити дійсності від своїх фантазій, — сердито відповіла Марілла. — Так, я справді це сказала, — але тільки це й нічого більше. Ми ще не ухвалили ніякого рішення, і, цілком можливо, ти таки поїдеш до пані Блуетт. Їй ти вже напевне потрібна більше, ніж мені.

— Краще я повернуся в сиротинець, аніж піду жити до неї, — не стрималася Енн. — Вона така… така схожа на свердло.

Марілла не всміхнулася, гадаючи собі, що за ці слова Енн треба насварити.

— Ганьба для маленької дівчинки — казати таке про старшу даму, тим паче незнайому, — суворо дорікнула вона. — Вертайся на своє місце, сиди тихенько й припни язика, як належить вихованій дитині.

— Я робитиму все, що скажете, тільки не віддавайте мене нікому, — просила Енн, слухняно всідаючись на дивані.

Метью зустрічав їх, коли вони повернулися в Зелені Дахи.

Марілла ще звіддалік побачила, як він неспокійно ходить стежкою туди-сюди, і одразу збагнула, що в нього на душі. Тож полегшення, яке вона зауважила на його обличчі, коли він побачив Енн, її не здивувало. Та вона й слова йому не сказала, аж доки вони вдвох пішли до корівника доїти корів, а вже там коротко переповіла історію дівчинки й результати своєї розмови з пані Спенсер.

— Я б тій відьмі Блуетт і собаки не віддав, — незвично твердо заявив на те Метью.

— Я теж від неї не в захваті, — визнала Марілла, — але, Метью, виходить, ми мусимо лишити Енн у себе. А оскільки ти так цього хочеш, то і я теж… вірніше, я не маю іншого вибору. Я довго про це думала, і вже начебто звикла… Це, напевно, свого роду обов’язок. Я ніколи не виховувала дітей, надто дівчат, тож мороки мені з нею вочевидь не бракуватиме. Але я робитиму все, що зможу. Одним словом, Метью, я згодна її лишити.

Соромливе обличчя Метью засяяло від щастя.

— Ну, я так і знав, що ти погодишся, Марілло, — відповів він. — Вона дуже цікава істота.

— Мене більше б утішило, якби ти сказав, що вона корисна істота, — заперечила Марілла. — Проте я докладу всіх зусиль, щоб дівчинка таки нею стала. І затям собі, Метью, — у виховання втручатися не смій. Може, стара панна нічогісінько й не знає про дітей, але старий парубок знає, мабуть, іще менше. Тому хай це буде мій клопіт. А якщо мене спіткає невдача, ти ще матимеш час усе виправити.

— Добре, добре, Марілло, роби як знаєш, — миролюбно проказав Метью. — Тільки будь із нею якомога ласкавішою, але так, щоб її не зіпсувати. Я певен, що вона з тих дітей, із якими все можна зробити, коли тільки вони тебе любитимуть.

Марілла пирхнула, висловлюючи в такий спосіб зневагу до поглядів Метью на суто жіночі справи, і пішла із цеберками в молочарню.

«Сьогодні я не скажу, що ми її лишаємо, — міркувала вона, заливаючи молоко в сметанники. — Бо ще розхвилюється й спати не зможе. Ось тобі й маєш, панно Катберт! Хіба думала ти колись, що одного чудового дня візьмеш на виховання дівчинку із сиротинцю? Дивно це, дуже дивно, та ще дивніше те, що причиною цьому — твій брат Метью, якого завжди жахали малі дівчата. Ну, хай там як, а ми на це зважилися — і лише Богу відомо, що з того вийде».

Того вечора, відводячи дівчинку нагору, Марілла суворо зауважила:

— Енн, учора я помітила, що ти розкидала одяг по підлозі. Це страшенне нехлюйство, і більше я цього не допущу. Віднині охайно складатимеш кожнісіньку річ на стільці. Малі нечупари нікому не потрібні.

— Вчора я дуже страждала й зовсім забула про одяг, — відказала Енн. — Сьогодні я все складу як треба. Нас так учили ще в сиротинці. Але там я теж іноді забувала поскладати — бо хотіла швидше влягтися й уявляти собі різні речі.

— Тепер не забувай, якщо хочеш тут жити, — застерегла Марілла. — Отак уже краще. А зараз помолися й лягай у ліжко.

— Я ніколи не молюся, — відповіла Енн.

Марілла здивувалася й жахнулася водночас:

— Що ти таке кажеш, Енн? Хіба тебе не вчили молитися? Адже Господь хоче, щоб маленькі дівчатка молилися Йому. Ти знаєш, хто є наш Господь?

— Господь є дух, нескінченний, вічний і незмінний, Він є сила, мудрість, святість, справедливість, доброта й істина, — жваво й гладенько відповіла Енн.

Марілла полегшено зітхнула: