— Енн, про що ти думаєш? — суворо гукнула її Марілла.
Енн отямилася.
— Про це, — відповіла вона, вказуючи на картину, доволі яскраву репродукцію під назвою «Христос благословляє дітей», — уявляю, що я одна з них — ота дівчинка в блакитній сукенці, що стоїть сама-самісінька в кутку, зовсім нікому не потрібна. Геть як я. Вона така сумна й самотня, правда? У неї, мабуть, немає ні мами, ні тата. Але вона теж хоче благословення, а стала тихенько позаду всіх, і сподівається, що ніхто її не помітить — окрім Нього. Я впевнена, що знаю, як вона почувалася. У неї серце тріпотіло, а руки похололи — як у мене, коли я спитала, чи ви мене залишите. І вона дуже боїться, що Він її не помітить. Але ж Він помітив, правда? Я тут стояла й намагалася уявити собі все це — як вона боязко підходила ближче й ближче, аж доки опинилася зовсім поряд з Ним, і як потім Він подивився на неї й поклав їй руку на голову, і яка радість її тоді охопила! Тільки дарма художник намалював Його таким печальним. Він на всіх картинах такий, ви помічали? Але я не вірю, що Він і справді був такий — інакше Його б усі діти боялися.
— Енн, — мовила Марілла, дивуючись, як вона досі не урвала цього монологу, — не можна такого казати. Це нешанобливо, зовсім нешанобливо.
Очі Енн округлилися від подиву:
— Але я відчуваю таке благоговіння! Я не хотіла бути нешанобливою.
— Певна річ, але не слід говорити про це так фамільярно. І ще одне, Енн, коли я прошу тебе щось принести — вертайся одразу, а не фантазуй перед картинами. Затям собі це. Бери картку й ходімо назад до кухні. Сядь отам у куточку, і вчи молитву напам’ять.
Енн притулила картку до глечика, у якому стояли квітучі яблуневі гілочки — ними вона прикрасила обідній стіл; Марілла тільки скоса глянула на те, нічого не сказавши, — поклала підборіддя на руки й кілька хвилин мовчки вчила.
— Мені подобається, — заявила вона через якийсь час. — Дуже гарно. Я й раніше вже чула цю молитву, її проказував директор недільної школи в сиротинці. Але тоді мені не сподобалося. У нього був такий рипучий голос, і молився він страшенно тоскно. Ніби виконував неприємний обов’язок. Це не поезія, але в мене такі самі відчуття, як від поезії. «Отче наш, що є на небесах, нехай святиться ім’я Твоє». Наче музика. Дякую, що дали мені це вивчити, панно… Марілло.
— Прикуси язика і вчи, — коротко відповіла Марілла.
Енн нахилила глечик із яблуневим цвітом до себе, ніжно поцілувала рожевий, схожий на чашечку, пуп’янок, і ще з півхвилини сумлінно вчила молитву.
— Марілло, — запитала вона згодом, — а я знайду собі сердечну подругу в Ейвонлі, як ви думаєте?
— Яку подругу?
— Сердечну, щиру подругу, знаєте, рідну душу, якій можна було би звіряти все найпотаємніше. Я все життя мріяла її зустріти. Ніколи й не надіялася, що справді зустріну, але зараз у мене здійснилося одразу стільки найсолодших мрій, що хтозна, може, і ця теж здійсниться. Як ви думаєте, це можливо?
— Діана Баррі живе в Садовому Схилі, і вона приблизно твого віку. Дуже хороша дівчинка, можливо, коли вона повернеться додому, ви з нею будете гратися разом. Вона зараз гостює у тітки в Кармоді. Але тобі доведеться стежити за своєю поведінкою, бо пані Баррі — дуже вимоглива жінка. Вона не дозволить Діані мати невихованих, нечемних товаришок.
Енн глянула на Маріллу крізь яблуневі гілочки; очі її палали від цікавості:
— А яка вона, Діана? У неї ж волосся не руде, правда? Ох, сподіваюся, ні. Я знаю, яке це горе, коли в тебе самої руді коси, і своїй сердечній подрузі такого не бажатиму.
— Діана дуже гарненька дівчинка. У неї чорні очі й волосся, і рожеві щічки. А ще вона тямуща й слухняна, а це значно краще, ніж бути просто гарненькою.
Марілла любила мораль, як Герцогиня з «Аліси в Країні Чудес», і була твердо переконана, що її повинна в собі містити кожнісінька заувага, звернена до вихованки.
Проте Енн легковажно відкинула мораль, ухопившись лише за дивовижні можливості, що цій моралі передували.
— О, я така рада, що вона гарна! Коли маєш вродливу сердечну подругу, то наче й сама стаєш гарною, хоча для мене це нездійсненна мрія. У пані Томас, коли я в неї жила, стояла у вітальні книжкова шафа зі скляними дверцятами. Там не було ніяких книжок, тільки найкраща китайська порцеляна пані Томас і варення, коли воно в неї було. І одна стулка була розтрощена — якось увечері пан Томас трохи напився й розбив. Але інша була ціла, то я дивилася на своє відображення в склі й уявляла, що це не я, а інша дівчинка, яка живе в шафі. Я назвала її Кеті Моріс, і ми з нею дуже потоваришували. Я часто приходила трохи з нею поговорити, особливо в неділю, і все-все їй розповідала. Кеті була єдиною розрадою й утіхою в моєму житті. Ми уявляли, що шафа зачарована, і якби я знала таємне закляття, то могла б її відчинити й побачити кімнату, де жила Кеті Моріс, а не полиці з порцеляною та варенням. А тоді Кеті взяла б мене за руку й повела в прекрасне місце, де сяяло б сонце, росли квіти й танцювали феї, і ми б там жили довго й щаслиюво. А коли я пішла жити до пані Геммонд і довелося покинути Кеті, у мене просто серце краялося. І в неї теж, я знаю, бо вона плакала й поцілувала мене на прощання крізь скло. У пані Геммонд не було книжкової шафи. Але там, біля річки, недалеко від будинку, простягалася зелена долина, і в ній мешкала пречудова луна. Вона повторювала за мною кожнісіньке слово, навіть якщо я проказувала щось тихенько. То я уявила, що це — дівчинка на ім’я Віолетта, і з нею ми теж потоваришували, я її любила майже так само, як Кеті Моріс — не зовсім так, але майже так само, розумієте? А ввечері напередодні мого від’їзду до сиротинцю я прийшла попрощатися з Віолеттою, і вона теж сказала мені «прощавай», таким сумним-сумним голосом. Я так до неї прив’язалася, що не могла собі уявити сердечної подруги в сиротинці, навіть якби там був простір для уяви.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу