Люсі Монтгомері - Енн із Зелених Дахів

— Я не кажу, що пані Лінд мала рацію, назвавши тебе так, як назвала, — вже м’якше визнала вона. — Рейчел надто пряма й відверта. Але твоєї поведінки це не виправдовує. Вона — незнайома жінка, набагато старша за тебе, та ще й моя гостя: ось три причини, через які ти мала б розмовляти з нею чемно. Ти ж повелася зухвало, грубо, і… — тут Маріллі спала на думку рятівна ідея покарання, — ти підеш до неї, скажеш, як тобі прикро за цей вибрик і попросиш у неї пробачення.

— Цього я ніколи не зроблю, — похмуро відрізала Енн. — Покарайте мене як хочете, Марілло. Замкніть у темному вогкому підвалі, де повно змій і жаб, давайте тільки хліб і воду, я не нарікатиму. Але я не зможу попросити пробачення в пані Лінд.

— Ми не замикаємо людей у темних вогких підвалах, — сухо сказала Марілла, — тим паче в Ейвонлі таких немає. Але ти мусиш перепросити пані Лінд, і ти не вийдеш із цієї кімнати, доки не скажеш мені, що готова це зробити.

— Тоді я сидітиму тут довіку, — згорьовано відповіла Енн, — бо не зможу сказати пані Лінд, що мені прикро за свою поведінку. Мені ж анітрохи не прикро, то як я це скажу? Пробачте, що засмутила вас, та я рада, що сказала їй усе те, що сказала. Це було велике задоволення. Не можна ж казати, що тобі прикро, коли тобі не прикро, правда? Я навіть уявити не можу, що мені прикро.

— Можливо, зранку твоя уява буде жвавіша, — сказала Марілла, рушаючи до дверей. — У тебе ціла ніч попереду: обдумай свою поведінку і, сподіваюся, ти приймеш слушне рішення. Ти сказала, що постараєшся бути дуже чемною дівчинкою, якщо ми залишимо тебе в нас, та, на жаль, сьогодні все геть на те не схоже.

І, лишивши цю парфянську стрілу [3] Парфянська стріла — влучне зауваження, яке залишають насамкінець розмови (прим. пер.). бриніти в неспокійній душі Енн, Марілла спустилася в кухню, збентежена й стурбована. Вона сердилася на себе не менше, ніж на Енн, адже щоразу, коли згадувала ошелешене лице пані Рейчел, вуста її розпливалися в усмішці, і хтозна-звідки бралося ганебне бажання зареготати.

Того вечора Марілла нічого не сказала Метью, та коли вранці Енн уперто не бажала підкоритися, довелося пояснити братові її відсутність за сніданком. Тож вона розповіла йому, що сталося напередодні, чимало зусиль доклавши, щоб як слід змалювати всю страхітливу неприпустимість поведінки Енн.

— От і добре, що дівчинка збила пиху з Рейчел Лінд, цієї надокучливої старої пліткарки, — примирливо відповів Метью.

— Метью Катберте, я вражена. Енн повелася дуже погано, ти й сам це розумієш, і попри це стаєш на її бік? Може, ще запропонуєш не карати її взагалі?

— Ні, ні, чому ж… — незграбно заперечив Метью. — Трохи, мабуть, її варто покарати. Але не будь із нею надто вже сувора, Марілло. Згадай, її ж ніхто не вчив, як треба поводитися. Ти… ти ж даси їй поїсти, так?

— Коли це ти чув, щоб я голодом змушувала людей до чемної поведінки? — обурилася Марілла. — Вона їстиме як завжди, я сама носитиму їжу їй нагору. Проте з кімнати вона не вийде, аж доки погодиться перепросити пані Лінд, і це моє остаточне рішення, Метью.

Сніданок, обід і вечеря минули в тиші: Енн залишалася непохитна. Щоразу після їди Марілла несла добряче заставлену тацю в кімнатку нагорі, і щоразу практично неторкану повертала її назад. Увечері Метью занепокоєно оглянув тацю. Енн бодай щось їла?

Згодом, коли Марілла подалася на дальнє пасовище по корів, Метью, що вештався поза клунями й стежив за нею, злодійкувато прослизнув до будинку й піднявся нагору. Зазвичай його шляхи пролягали між кухнею й маленькою спальнею, відокремленою від передпокою однією стінкою, та ще зрідка наважувався він посидіти у вітальні, коли до них на чашку чаю зазирав пастор. На піддашшя власного будинку він ніколи й не потикався, хіба якось чотири роки тому, навесні, коли допомагав Маріллі клеїти шпалери в кімнаті для гостей.

Навшпиньках прокравшись передпокоєм, він на кілька хвилин завмер перед дверима дівочої кімнатки, і аж тоді наважився постукати й зазирнути всередину. Енн сиділа на жовтому стільці біля вікна, скорботним поглядом озираючи сад. Вона ніби змаліла й видавалася такою нещасною, що в Метью аж серце тьохнуло. М’яко причинивши за собою двері, він навшпиньках підійшов до дівчинки.

— Енн, — прошепотів він, немов боячись, що його підслухають, — як ти тут, Енн?

Енн мляво всміхнулася.

— Непогано. Уявляю собі різні речі, так і час минає. Звісно, мені тут самотньо. Але до цього я, мабуть, звикну.