Люсі Монтгомері - Енн із Ейвонлі

— Ти, мабуть, дуже чекаєш канікул, Енн, — мовила вона, виходячи з цвинтаря.

Енн кивнула.

— Так… Це слово перекочується в роті, ніби льодяник. Яке дивовижне в нас буде літо! Пані Морган приїде на наш острів у липні, і Прісцилла привезе її сюди. Мене від самої думки про це охоплює колишній дитячий трепет.

— Надіюся, ти відпочинеш як слід, Енн. Ти добре попрацювала за минулий рік і досягла чудових результатів.

— Не знаю… Я ще так багато всього не зробила. Торік у мене було стільки мрій — і вони не втілилися в життя.

— Це нікому не вдається одразу, — зітхнула пані Аллан. — Але ж ти пам’ятаєш слова Ловелла [10] Джеймс-Рассел Ловелл (1819–1891) — американський поет, літературний критик та дипломат. : «Гріх — не поразка, а низька мета»? Ідеали мати потрібно, як і намагатися їх досягти, навіть якщо цього так ніколи й не вийде. Життя без ідеалів — жалюгідне; з ними ж воно стає величним і прекрасним. Будь вірна своїм ідеалам, Енн.

— Намагатимуся, хоч і багатьма своїми переконаннями я змушена була поступитися, — усміхнулася Енн. — У мене було стільки досконалих теорій, коли я щойно бралася до роботи — і всі вони, бодай трошечки, та не справдилися.

— Навіть теорія щодо тілесних покарань, — піддражнила її пані Аллан.

Щоки Енн спалахнули:

— Ніколи не прощу собі, що відшмагала Ентоні.

— Дурниці, люба, він на це заслужив. І йому покарання пішло на користь. Ти більше не маєш із ним клопоту, бо він тепер вважає, що ти найкраща у світі. Ти здолала його вперту думку, буцім «дівчисько — то нічого доброго», і любов’ю відвоювала його приязнь.

— Хай він і заслужив покарання, та річ не в цім. Якби я відшмагала його спокійно та усвідомлено, знаючи, що караю справедливо — мене б так не мучило сумління. Але бачте, пані Аллан, я ж просто розлютилася й зовсім не думала, заслужив він на те чи ні, і навіть якби Ентоні був не винен, учинила б так само. Ось що мучить мене.

— Усі ми помиляємося, люба, тож забудь про це. Помилки мусиш визнавати й учитися на них, але ніколи не тягти їх за собою в майбутнє. А онде Гілберт Блайт у своїй бричці — теж їде на канікули додому. Як у вас справи з навчанням?

— Дуже добре. Сьогодні ввечері здолаємо Вергілія — лишилося ще двадцять рядків. А тоді до самого вересня жодного підручника не розгорнемо.

— Ти збираєшся колись вступати до коледжу?

— О, я не знаю, — Енн мрійливо задивилася вдалечінь, у густе опалове крайнебо. — Марілла вже ніколи не поверне колишнього зору, хоч ми дуже вдячні й за те, що віднині їй не погіршає. А ще ж є двійнята… я вже не вірю, що колись їхній дядько справді їх забере. Може, коледж і чекає на мене за якимсь поворотом — та я ще не дійшла до нього, а тому про це не думаю, щоб не засмучуватися.

— Я хотіла би, щоб ти поїхала, Енн, та якщо цього й не станеться — не журися. Адже своє життя ми творимо самі, коледж може нам у цьому лише посприяти. Змістовне воно чи порожнє, залежить від того, що ми віддаємо життю, а не одержуємо від нього. Багате й повне воно всюди — тут і будь-де — якщо тільки відкрити серце його багатству й повноті.

— Я розумію, — замислилася Енн. — Стільки у світі всього, за що мушу подякувати… Моя робота, Пол Ірвінг, любі двійнята і всі мої друзі. Знаєте, пані Аллан, я дуже вдячна за дружбу. Вона так прикрашає життя.

— Справжня дружба здатна творити дива, — мовила пані Аллан. — Мусимо берегти її високі ідеали й не осквернити брехнею та нещирістю. Хоч, боюся, надто часто дружбою називають геть інші близькі стосунки, ті, що лиш паплюжать це високе слово.

— Так… Це як Герті Пай із Джулією Белл. Вони дуже близькі й усюди бувають разом, але Герті позаочі каже такі бридкі речі про Джулію, і всі думають, що вона їй просто заздрить, бо дуже тішиться, коли те саме роблять інші. Це ж святотатство — називати таке дружбою. У друзях треба шукати лише найкраще, і віддавати їм найкраще, що є в нас, хіба ні? Тоді дружба буде така прекрасна.

— Так, дружба — це прекрасно, — усміхнулася пані Аллан, — проте колись…

Вона замовкла на півслові. У ніжному ясночолому личку Енн, зі щирими очима та жвавими рисами, досі було більше від дитини, ніж від дорослої жінки. У серці її жили ще тільки мрії про дружбу та шляхетні прагнення, і пані Аллан не схотіла нищити цвіту блаженного незнання. Недоказану думку закінчить колись майбутнє.

— Енн, — прохально мовив Деві, вилазячи на лискучий шкіряний диван у кухні Зелених Дахів, де сиділа Енн, читаючи лист, — Енн, я дуже страшно голодний, ти не уявляєш, наскільки.