Люсі Монтгомері - Енн із Ейвонлі

Ні, цього Енн не знала, хоч і могла уявити. Вона зажурилася, подумавши про свою маму, котра її, маленьку, вважала «страх якою гарною», котра так давно померла й спочивала зі своїм ще зовсім юним чоловіком у далекій могилі, до якої ніхто не приходив. Енн не пам’ятала матері, і тепер майже заздрила Полу.

— Наступного тижня мій день народження, — розповідав Пол, доки вони сходили на стрімкий рудуватий пагорб, що ніжився під червневим сонцем. — Тато написав, що пришле мені найкращий у світі дарунок. І він його, мабуть, уже надіслав, бо віднедавна бабуся замкнула книжкову шафу, а це щось нове. Я спитав, чому, а вона тільки глянула загадково й відповіла, що хлопчикам негоже бути такими цікавими. Гарно мати день народження, правда? Мені виповниться одинадцять, хоча зовні не схоже, так? Бабуся каже, що на свій вік я дрібний, а це тому, що їм замало каші. Я й намагаюся їсти, але ж у бабусі такі щедрі порції — знаєте, вона ж зовсім, нітрішечки не скупа. Ми з вами якось ішли разом з недільної школи й говорили про молитви — ви тоді сказали, що коли стає сутужно, треба молитися, і я молюся щовечора, прошу в Господа милості й сил здолати вранці ту кашу всю, до останньої крихти. Та ще жодного разу не вдалося, і я не знаю — чи то Він не дає мені милості, чи то бабуся кладе забагато каші. Бабуся каже, що тато виріс на каші, і йому це страшенно допомогло: бачили б ви, які в нього кремезні плечі. Але я, — тяжко зітхнув замислений Пол, — часом аж боюся, що мене ця каша в могилу зведе.

Енн дозволила собі всміхнутися, оскільки Пол не дивився на неї. Усе Ейвонлі знало, що стара пані Ірвінг виховує онука в добрих старих традиціях.

— Ох, серденько, будемо сподіватися, що таки не зведе, — жартівливо мовила вона. — А як твої скелясті люди? Старший Брат-Мореплавець чемно поводиться?

— Він мусить, — із притиском мовив Пол, — бо знає, що тоді я з ним не дружитиму. Та однаково він справжній дикий пірат.

— А Нора вже дізналася про Золоту Даму?

— Ні. Та щось, мабуть, запідозрила. Я майже певен, що вона за мною стежила, коли минулого разу я ходив до печери. Але нехай. Я ж задля її добра не хотів їй казати — щоб не скривдити її почуттів. Та коли вона хоче, щоб вони були скривджені — я нічого не вдію.

— А якби я пішла з тобою на берег — я теж би побачила твоїх скелястих людей?

Пол заперечно похитав головою:

— Ні, моїх ви не побачите. Їх можу бачити тільки я. Але ви побачите інших, своїх власних — ви така, що зможете. Ми обоє такі. Ви ж знаєте, — додав він, дружньо стискаючи її руку. — Як чудово — бути таким, правда?

— Чудово, — згодилася Енн, і ясні їхні очі, сірі й блакитні, зустрілися. Обоє вони, Енн і Пол, знали, який чарівний та прекрасний світ фантазій, їм обом був відомий шлях до цього щасливого краю. Там у долині біля струмка цвіте вічна троянда радості, сонця на ясному небі ніколи не затуляють хмари, веселі дзвіночки не звучать фальшиво, і немає ліку рідним душам. Знання про географію тієї землі, що лежить на схід від сонця, на захід від місяця, — безцінне, і не купити його за жодні скарби. Це дар, що добрі феї підносять людині в день появи на світ, і роки ні спотворити, ні відняти його не спроможні. Краще жити на горищі — і мати цей дар, аніж володіти розкішним палацом без нього.

Ейвонлійський цвинтар був таким, як завжди — тихим, порослим травою відлюдним місцем. Звісно, «вдосконалювачі» збиралися впорядкувати і його. На останніх зборах Прісцилла Грант уже зачитала щодо цього доповідь. Отож у майбутньому вирішено було скосити траву й викорчувати пеньки між могилами, розгойданий старий дерев’яний паркан змінити на охайну металеву огорожу й вирівняти усі похилені надгробки.

Енн поклала квіти на могилу Метью й перейшла до тінистого куточка, де під віттям тополь спочивала Естер Грей. Від дня травневого пікніка Енн щоразу, йдучи на могилу до Метью, приносила квіти і їй. Напередодні з маленького покинутого саду вона принесла букет білих троянд, що колись посадила Естер.

— Вони тобі сподобаються більше за всі інші, мила, — тихо проказала дівчина.

Чиясь тінь лягла на траву біля Енн, котра сиділа над могилою, замислена. Вона підвела голову й побачила пані Аллан. Додому вони верталися разом.

Пані Аллан не була вже тією юною істотою, яку п’ять років тому привіз до Ейвонлі новий пастор. Обличчя її втратило колишню свіжість і дівочу пружність, а довкола очей і вуст лягли тоненькі зморшки. Крихітна могилка на тому самому цвинтарі стала причиною кількох із них, а нові з’явилося недавно, під час хвороби її маленького сина. Проте ямочки на щоках пані Аллан були так само чарівні й виникали так само раптово, очі були ясні, усміхнені й щирі, а втрату колишньої привабливості заміняв тепер вираз зрілої ніжності та сили духу.