Джек Лондон - Біле Ікло (Збірник)

Після цього Джима Голла перевели в одиночну камеру для безнадійних злочинців, і він прожив у ній три роки. Підлога, стіни й стеля камери були оббиті залізом. За весь цей час він жодного разу не вийшов із неї, жодного разу не бачив ні неба, ні сонця. Удень навколо нього був присмерк, а вночі — чорне безгоміння. Джим Голл був живцем похований у цій залізній могилі. Він ніколи не чув людського голосу, не бачив людського обличчя. Коли йому просовували їжу, він гарчав, наче дикий звір. Він ненавидів увесь світ і все у ньому. Цілі дні й ночі він міг тільки виттям висловлювати свою лють, а потім замовкав на тижні й місяці, не промовляючи жодного звуку в цій чорній тиші, що поглинала його Богом забуту душу.

І от однієї ночі він утік. Наглядач запевняв, що це неможливо, проте камера була порожня, а на порозі лежав убитий тюремник. Ще два трупи позначали шлях злочинця через в’язницю до надвірної стіни — усіх трьох Джим Голл убив голими руками, щоб не зчиняти галасу.

Забравши зброю вбитих тюремників, він зник десь у горах, переслідуваний організованою силою суспільства. Величезну суму золотом пообіцяли за його голову. Захланні фермери полювали на нього з рушницями. Ціною його крові можна було викупити заставу або послати сина вчитися до коледжу. Громадяни з почуттям обов’язку ганялися за Голлом з рушницями в руках. Зграя шукачів мчала по його кривавих слідах. А шукачі від закону, що були на утриманні громади, вдень і вночі винюхували злочинця. До їхніх послуг були телефони, телеграфи, їм замовили спеціальні поїзди, тож вони не припиняли своїх пошуків.

Час від часу Джим Голл попадався на очі своїм переслідувачам, і тоді люди героїчно йшли йому назустріч або кидалися від нього навтьоки, тішачи цим усю країну, що читала про це в газетах за сніданком. Після таких сутичок убитих і поранених розвозили по лікарнях, а їхні місця займали інші аматори полювання на людину.

А потім Джим Голл зник. Шукачі марно нишпорили його слідами. Озброєні люди затримували ні в чому не винних фермерів і вимагали, щоб ті засвідчили свою особу. Ласі до золота знаходили труп Джима Голла в горах і в різних місцях.

Тим часом у Сієрра-Вісті теж читали газети, та не стільки з цікавістю, як із тривогою. Жінки були перелякані. Суддя Скотт бадьорився й жартував, щоправда, без жодних підстав, адже незадовго до відставки він слухав справу Джима Голла і виніс йому той вирок. І там же, в судовому залі, Джим Голл прилюдно пообіцяв, що настане день, коли він помститься судді за цей вирок.

Того разу справедливість була на боці Джима Голла. Він не був винен у злочині, за який його засуджено. В злодійському світі й серед поліцейських це називалося «запроторити до тюряги». Джима Голла «запроторили» за злочин, якого той не скоював. Зваживши на дві колишні судимості Джима Голла, суддя Скотт вліпив йому п’ятдесят років ув’язнення.

Вліпив, не знаючи багатьох обставин справи, — не підозрював він і того, що став мимовільним співучасником поліцейської змови, що свідчення були неправдиві й перекручені, що Джим Голл зовсім не винен у тому злочині, в якому його звинувачували. А Джим Голл зі свого боку не знав, що суддя Скотт був обманутий і діяв необізнано. Джим Голл був певен, що суддя Скотт все знав і був з поліцією заодно, якщо виніс йому такий убивчо несправедливий вирок. Тож коли суддя Скотт зачитав присуд, що прирікав Джима Голла на п’ятдесят років тюрми, присуд, що дорівнював смертному вироку, засуджений, який і без того ненавидів увесь світ, що так спотворив його життя, підхопився зі свого місця й почав казитися від люті, аж поки вороги в синіх мундирах, доклавши неабияких зусиль, не збили його з ніг і повалили на підлогу. В очах Голла суддя Скотт був наріжним каменем, тою твердинею несправедливості, що звалилася на нього, і в нестямі від того вироку він погрожував йому невідворотною помстою, страшною й нечуваною. А потім Джима Голла живцем поховали в тюремній камері-могилі, з якої неможливо було й подумки вибратися… а він звідтіля втік.

Про все це Біле Ікло не знав. Але між ним і дружиною хазяїна Еліс існувала таємна змова. Щоночі після того як усі мешканці Сієрра-Вісти вкладалися спати, вона вставала з ліжка і впускала Біле Ікло у великий передпокій. Біле Ікло не був кімнатним псом і йому не дозволялося спати в будинку, тож удосвіта, ранесенько, перш ніж усі встануть, Еліс тихенько спускалася вниз і випускала його надвір.

Однієї такої ночі, коли весь дім міцно спав, Біле Ікло прокинувся. Понюхавши повітря, він відчув присутність чужого бога, а незабаром вгадав і його рухи. Біле Ікло не загавкав, бо не мав такої звички. Чужий скрадався дуже тихо, та ще тихіше наближався до нього Біле Ікло, бо на ньому не було шелесткого одягу. Він рухався безгучно, мов тінь. У Дикій Землі йому доводилося полювати на полохливу дичину, й він знав, як важливо захопити її зненацька.