Джек Лондон - Біле Ікло (Збірник)

Проте він був не такий, як усі інші собаки. Ця різниця відчувалася у всьому. Він краще, ніж його побратими, знав закони й пильніше дотримував їх. Та відчувалося й інше — зачаєна хижість Білого Ікла. Дика Земля міцно тримала його у своїй владі, а вовк в ньому заснув лише на часину.

Біле Ікло не приятелював із собаками. Він завжди жив самотою й хотів надалі триматися осторонь своїх побратимів. З перших років свого життя, затьмарених ворожнечею з Ліп-Ліпом і зграєю цуценят, за всі ті місяці, які йому довелося пережити в полоні у Красунчика Сміта, Біле Ікло зненавидів собак. Природний перебіг його життя мимоволі змінив випадок, тож відірваний від свого роду-племені, він прихилився до людини, мимохіть віддалившись від своїх родичів.

Крім того, на Півдні собаки ставилися до Білого Ікла недовірливо: він будив у них інстинктивний страх перед Дикою Землею, і вони зустрічали його гавкотом та гарчанням, у якому чулася ненависть. Він же, зі свого боку, зрозумів, що кусати їх зовсім необов’язково. Вишкірені ікла, гнівно тремтячі губи й зморщений ніс зупиняли будь-якого незадоволеного собаку, він умить нишкнув і сідав на задні лапи.

Але життя послало Білому Іклу ще одне цікаве випробування, і цим випробуванням була Коллі. Вівчарка не давала йому й хвилини спокою. Вона корилася законові не так беззастережно, як Біле Ікло, і, попри всі намагання господаря, не хотіла затоваришувати з вовком. Її люте істеричне гарчання невідступно переслідувало Біле Ікло: Коллі не могла подарувати йому загризених курей і була певна, що всі його наміри лихі. Вона вважала його злочинцем навіть тоді, коли не мала для цього ніяких підстав. Коллі отруювала Білому Іклу існування, переслідуючи його повсякчас, сновигала услід за ним, як полісмен, і варто було йому хоч випадково кинути оком на голуба або курку, як вівчарка починала казитися, шаленіла й гавкала, мов навіжена. Біле Ікло мав один спосіб скараскатися її: він просто лягав на землю, опускав голову на передні лапи й удавав, що спить. Тоді вона, розгубившись, відразу замовкала.

За винятком прикрощів із Коллі, все інше в його новому житті йшло гладенько. Біле Ікло навчився стримувати себе, твердо засвоїв закони. У його характері з’явилися позитивні риси. Він став поважним і спокійним, по-філософському терплячим. Ворожого оточення вже не існувало, небезпека, страждання й смерть уже не чигали на нього звідусіль. Із плином часу навіть невідоме вже не викликало в ньому жаху. Життя було тепер спокійне й легке. Воно текло рівною тихоплинною річечкою, і ні страх, ні ворожнеча не порушували того плину.

Білому Іклу бракувало снігу, але сам він цього не розумів. «Як затяглося літо!» — ймовірно, подумав би він. Потреба в снігу була якоюсь неясною, несвідомою. Точнісінько так, як у літні спекотні дні, коли він потерпав від безжального сонця, в ньому прокидалася туга за Північчю. Але ця туга виявлялася тільки занепокоєнням, причин якого і сам він не знав, якоюсь непоясненною тривогою й передчуттям чогось незнаного досі.

Біле Ікло ніколи не був експансивним. Він притискався головою до хазяїна, ласкаво гарчав і тільки такими способами виражав свою любов. Одначе згодом він відкрив ще один спосіб. Він же не міг залишатися байдужим, коли боги сміялися. Сміх доводив його до сказу, змушував шаленіти з люті. Але на хазяїна Біле Ікло не міг сердитися, і, коли той почав одного разу добродушно жартувати й глузувати з нього, він розгубився. Давня злість зануртувала в ньому, але цього разу їй протистояла любов. Сердитися він не міг, та щось же він мав робити? Спершу він прибрав поважного вигляду, але хазяїн ще дужче засміявся, і що більше він проймався поважністю, то дужче сміявся хазяїн. Зрештою Біле Ікло не витримав. Щелепи його розтулилися, верхня губа здригнулася й піднялася вгору, оголивши зуби, і в очах заграв лукавий вогник, сповнений радше любові, ніж гумору. Біле Ікло навчився сміятися.

Також він навчився гратися з хазяїном: дозволяв себе валити з ніг, перекидати на спину, качати по траві й витворяти з собою всякі жарти, а сам при цьому вдавав, ніби гнівається, наїжачувався, сердито гарчав і так хижо клацав у повітрі зубами, наче справді мав найчорніші наміри. Але він ніколи не захоплювався надміру, і хоч його зуби клацали, та жодного разу не зачепили Скотта. Зазвичай наприкінці такої метушні, коли удари й стусани, клацання зубів і гарчання ставали щонайлютішими, вони обоє раптово відскакували в різні боки, зупинялися й перезиралися якусь хвилину. А тоді так само раптово, як ото сонце проглядає над розбурханим морем, починали сміятися. Гр а закінчувалася тим, що хазяїн обіймав Біле Ікло за шию, а той заводив свою ніжну воркотливу любовну пісню.