Джек Лондон - Біле Ікло (Збірник)

Та нікому іншому він не дозволяв так із собою гратися. Втім, ніхто й не наважився б підступитися до Білого Ікла. Він не допускав цього. Варто було комусь іншому зазіхнути на його почуття власної гідності, як загрозливе гарчання й настовбурчена щетина загривка відбивали в цього сміливця бажання підходити, а з ним пропадало вмить і бажання гратися. Хоч Біле Ікло дозволяв таке своєму хазяїнові, то це не означало, що він розкидається своєю любов’ю направо і наліво, як звичайнісінький пес, що ладен гратися з ким завгодно. Він любив тільки одну людину й відмовлявся розмінювати свою любов.

Відон Скотт часто їздив верхи, і Біле Ікло вважав своїм найпершим обов’язком супроводжувати його в таких прогулянках. На Півночі він виявляв свою вірність і відданість людині, працюючи задля неї в упряжі, але на Півдні ніхто не їздив на нартах і собаки не носили на спинах вантажу. Тому Біле Ікло завжди був при хазяїні — він біг за конем, на якому їхав верхи Відон Скотт. Він міг невтомно бігти так хоч цілий день. Часом він пробігав п’ятдесят миль, та не втомлювався — так само жваво, без найменшої напруги мчав і мчав своїм рівним вовчим клусом поперед коня.

Завдяки цим прогулянкам Біле Ікло навчився ще одного способу вираження своїх почуттів. Цікаво, що він скористався ним двічі за все своє життя. Уперше це трапилося, коли Відон Скотт домагався від свого баского породистого коня, щоб він дозволяв йому відкривати й закривати хвіртку, не вилазячи з сідла. Раз за разом він під’їжджав до хвіртки, намагаючись закрити її за собою, але кінь злякано задкував назад, сахався убік. Він нервував дедалі дужче, здіймався на диби, а коли хазяїн острогами примусив опустити передні ноги, починав хвицатися задніми. Біле Ікло стежив за тим, що коїлося у нього перед очима, з дедалі більшим занепокоєнням, аж врешті не витримав, підскочив до коня й сердито та погрозливо загавкав на нього.

Після випадку з конем він часто намагався гавкати, і хазяїн заохочував його спроби, але зробити це йому вдалося ще тільки раз, причому хазяїна в той час не було поблизу. Приводом до цього послужили наступні події: хазяїн мчав верхи через поле, аж раптом кінь сахнувся вбік, злякавшись зайця, що вискочив з-під самих його копит, спіткнувся, і хазяїн вилетів із сідла, упав і зламав ногу. Біле Ікло розлютився й хотів учепитися в горло винуватого коня, але хазяїн зупинив його.

— Додому! Ану додому! — наказав він, упевнившись, що нога зламана.

Біле Ікло не хотів покидати хазяїна. Відон Скотт хотів було написати записку, але не знайшов у кишенях ні олівця, ні паперу. Тоді він знову наказав Білому Іклу бігти додому.

Біле Ікло тужливо подивився на нього, відбіг трохи, потім вернувся й тихенько заскімлив. Хазяїн заговорив до нього лагідно, але серйозно. Біле Ікло насторожив вуха й напружено вслухався у слова.

— Нічого страшного, друже! Тільки біжи додому, — говорив Відон Скотт. — Біжи й скажи їм, що сталося. Ну, біжи швидше, вовче! Марш додому! Додому, вовче, додому!

Біле Ікло знав слово «додому» й, не розуміючи інших слів, усе-таки здогадався, про що говорить хазяїн. Він повернувся й знехотя побіг через поле. Потім зупинився й нерішуче подивився назад.

— Додому! — пролунав строгий наказ, і цього разу Біле Ікло скорився.

Коли він підбіг до будинку, родина сиділа на веранді й тішилася вечірньою прохолодою. Біле Ікло був весь у куряві й важко дихав.

— Відон повернувся, — сказала мати Скотта.

Діти зустріли Біле Ікло радісними вигуками й кинулися йому назустріч. Він вислизнув від них у далекий кінець веранди, але маленький Відон і Мод загнали його в кут між гойдалкою й поручнями. Він загарчав, намагаючись вирватися на волю. Дружина Скотта злякано подивилася в той бік.

— Я постійно боюся за дітей, коли вони крутяться біля нього, — сказала вона. — Мені здається, що колись він таки кинеться на них.

Біле Ікло з гнівним гарчанням вискочив із кутка, зваливши з ніг обох дітей. Мати підкликала їх до себе й почала втішати й казати, що не треба докучати собаці.

— Вовк завжди залишиться вовком, — зауважив суддя Скотт. — Йому не можна довіряти повністю.

— Та він же не зовсім і вовк, — заступилася Бет замість відсутнього брата.

— Це тільки Відон так думає, — заперечив суддя. — Він гадає, що у Білому Іклі є собача кров, але ж це тільки його припущення. А коли на нього глянути…

Суддя не закінчив фрази. Біле Ікло зупинився перед ним і загарчав.

— Пішов геть! На місце! — строго наказав суддя Скотт.