Джек Лондон - Біле Ікло (Збірник)

Життя в Сієрра-Вісті було не таке просте, як на Півночі. Цивілізація жадала від Білого Ікла, щоб він володів собою, міг стримувати свої поривання, був вольовим і врівноваженим, і щоб та сила волі була непомітною, мов павутинка, і водночас твердішою, ніж криця. Життя тут мало тисячу облич, і Біле Ікло мусив на це зважати. Коли йому доводилося бігти слідком за хазяйською коляскою по місту Сан-Хосе або чекати хазяїна на вулиці, життя текло повз нього глибоким, неосяжним потоком, безперестанку вимагаючи миттєвого пристосування до своїх законів і майже завжди змушувало його гамувати в собі усі природні інстинкти.

У місті він бачив м’ясні крамниці, в яких просто перед носом висіло м’ясо, але чіпати його не дозволялося. У будинках, куди заходив хазяїн, були коти, яким теж треба було дати спокій. Собаки зустрічалися на кожному кроці, але й ними треба було нехтувати, хоч вони й гарчали на нього. Крім того, він привертав до себе увагу безлічі людей, що снували по тротуарах. Люди зупинялися, показували на нього одне одному, розглядали його з усіх боків, балакали до нього і, що було найгірше, торкалися його й навіть гладили руками. Доводилося терпіти дотик чужих рук, але терпінням Біле Ікло уже встиг запастися. Він зумів навіть перебороти свою незграбність та сором’язливість, і з належною гідністю сприймав усі знаки уваги, якими наділяли його незнайомі боги. Він поблажливо відповідав на їхні пестощі. Проте завжди в Білому Іклі було щось таке, що не допускало великого панібратства, і люди, поплескавши його по голові, йшли собі далі, задоволені й горді своєю сміливістю.

Але Білому Іклу не завжди вдавалося так легко відбутися. Коли хазяйська бричка проїжджала передмістями Сан-Хосе, юрба хлопчаків, що траплялися на шляху, шпурляла в нього камінцями. Біле Ікло не смів погнатися за ними й провчити як треба. Йому доводилося гамувати в собі інстинкт самозбереження, й він поволеньки ставав прирученим, цивілізованим собакою.

Проте й собака, хоч він і не знав, що таке безпристрасність і чесність, як і кожна жива істота, мав почуття справедливості. Тому Білому Іклу найважче було примиритися з тим, що йому не дозволяють захищатися від цих хлопчаків. Він забув, що договір, укладений між ним і богами, зобов’язував останніх піклуватися про нього й охороняти його. Зате хазяїн про це не забував і якось, вискочивши з коляски, добряче провчив бешкетників батогом. Після цього вони ніколи не кидалися камінцями, а Біле Ікло все зрозумів і був дуже задоволений.

Незабаром із Білим Іклом трапилася ще одна подібна пригода. Біля салуна, повз який він пробігав дорогою до міста, завжди вешталося троє псів, що взяли за звичку кидатися на нього. Знаючи, чим закінчуються всі сутички Білого Ікла з собаками, хазяїн весь час утовкмачував йому, що битися забороняється, що гризтися з собаками не можна. Біле Ікло добре засвоїв цей закон і, пробігаючи повз салун на перехресті, тяжко страждав. Правда, його хиже гарчання утримувало собак на певній відстані, але вони постійно його переслідували — бігли за ним, дзявоніли, гарчали, гавкали й усіляко дошкуляли. Так тривало досить довго. Відвідувачі салуна під’юджували собак проти Білого Ікла, а то й узагалі відверто нацькували їх на нього. Тоді хазяїн зупинив коней.

— Візьми їх! — сказав він Білому Іклу.

Біле Ікло не повірив власним вухам. Він подивився на хазяїна, потім на собак і знов кинув допитливий і тривожний погляд на нього.

Скотт кивнув.

— Візьми їх, друже! Покажи-но їм!

Біле Ікло більше не вагався. Він обернувся й мовчки кинувся на ворогів. Його зустріло троє псів заразом. Та вмить усе перемішалось, чути було тільки виття, гарчання й клацання зубів. Знялася хмара куряви, зовсім укрила поле бою. За кілька хвилин двоє псів уже конали на дорозі, а третій чимдуж тікав. Перескочивши через рів і огорожу, він побіг у поле, а Біле Ікло гнався за ним, як справжній вовк, швидко й безгучно, ледь торкаючись землі. Серед поля він наздогнав його й загриз.

Це потрійне вбивство поклало край усім прикрощам Білого Ікла з собаками. Слава про нього розійшлася долиною, і люди самі почали стежити за тим, щоб їхні собаки не чіпали вовка-бійця.

Один по одному збігали місяці. Їжі на Півдні було досхочу, Біле Ікло нічим не був обтяжений, бо від нього не вимагали ніякої роботи; він набрав тіла, розкошував і був щасливий. Та й у його житті настав полудень. Людська ласка зігрівала його, як сонце, й він розцвітав, немов рослина на доброму ґрунті.