Джек Лондон - Біле Ікло (Збірник)

З Коллі велося інакше. Вимушена змиритися з тим, що боги дозволили вовкові жити з ними, вона не могла дати йому жаданого спокою — завжди вичікувала нагоди, щоб зачепити Біле Ікло, якнайдужче дошкулити йому. Генетична пам’ять Коллі, що таїла в собі досвід правіків, вимагала помсти за незліченні злочини, скоєні вовком і його родичами проти її предків. Набіги на кошари не можна забути ні за один день, ні за ціле покоління, тож вони потребували відплати. Коллі не сміла порушити волі богів, що підпустили до себе Біле Ікло, та це не заважало їй отруювати йому життя. Між ними була одвічна ворожнеча, і Коллі вирішила безперестану нагадувати про це Білому Іклу.

Користуючись привілеями самиці, вона всіляко знущалася й переслідувала його. Інстинкт не дозволяв йому нападати на Коллі, але залишатися байдужим до її завзятих причіпок було просто неможливо. Коли вівчарка кидалася на нього, він підставляв під її гострі зуби своє плече, вкрите густою шерстю, і велично відходив убік; якщо це не допомагало, він терпляче і знуджено починав ходити колами, ховаючи від неї голову. Втім, коли вона все-таки примудрялася вчепитися йому в задню ногу, він тікав, забувши про гордість.

Але в більшості випадків Біле Ікло зберігав гідність і мав поважний, майже урочистий вигляд. Він не зауважував Коллі, якщо тільки це було можливо, і намагався не попадатися їй на очі, а побачивши або зачувши її поблизу, вставав з місця й ішов геть, уникаючи її причіпок.

Біле Ікло багато чому повинен був навчитися в Сієрра-Вісті. Життя на Півночі було просте в порівнянні з тутешніми складними справами. Насамперед йому довелося познайомитися з хазяїновою родиною. Правда, він уже мав певний досвід знайомств. Міт-Са й Клу-Куч належали Сірому Боброві, їли добуте ним м’ясо, грілися біля його багаття й спали під його ковдрами; так само й усі мешканці Сієрра-Вісти належали хазяїнові Білого Ікла.

Проте й у цьому відчувалася різниця, й різниця досить значна. Сієрра-Віста була набагато більшою од вігвама Сірого Бобра. Білому Іклу доводилося зіштовхуватися тут з дуже багатьма людьми. У Сієрра-Вісті жив суддя Скотт із своєю дружиною. Ще там були дві сестри хазяїна — Бет і Мері, дружина хазяїна — Еліс, і нарешті його діти — Відон і Мод, двоє малят чотирьох і шести років. Ніхто не міг розповісти Білому Іклу про всіх цих людей, а про родинні зв’язки та людські взаємини він нічого не знав, та й ніколи не зміг би довідатися. Та все ж він швидко зрозумів, що всі ці люди належать його панові. Потім, спостерігаючи за їхньою поведінкою, прислухаючись до їхніх розмов, до інтонації голосів, він помалу розібрався і збагнув міру близькості кожного з мешканців Сієрра-Вісти до хазяїна, а також його ставлення до кожного з них. І відповідно до цього й Біле Ікло ставився до нових богів: кого цінував господар, того цінував і він; що було дорогим хазяїнові, те й він дбайливо оберігав.

Так Біле Ікло навчився турботливо й трепетно ставитися до господаревих дітей. Все своє життя він просто не терпів дітвори, боявся й не переносив дотику їхніх рук: він не забув дитячої жорстокості й тиранії, об’єктом яких йому довелося бути не раз ще в індіянських селищах. Тож коли Відон і Мод вперше підійшли до нього, він застережливо загарчав і люто блиснув очима. Удар кулаком і різкий вигук хазяїна змусили Біле Ікло підкоритися й дозволити погладити себе, хоча він і не переставав гарчати, поки малесенькі ручки гладили його, і в цьому гарчанні не чулося ласкавої нотки. Пізніше, помітивши, що хлопчик і дівчинка надзвичайно дорогі хазяїнові, він дозволяв їм гладити себе, вже не чекаючи удару й різкого вигуку.

А от виявляти свої почуття Біле Ікло як не вмів, так і не навчився. Він скорявся дітям хазяїна з відвертим небажанням і терпів їхні пестощі, як терплять болючу операцію. Якщо ж вони дуже надокучали йому, він підводився й рішуче ішов геть. Але незабаром Відон і Мод привернули до себе Біле Ікло, хоч він ніяк не виявляв свого ставлення до них. Він ніколи не підходив до дітей сам, але й не тікав від них і чекав, коли вони підійдуть. А потім дорослі помітили, як він тішиться спілкуванням з дітьми, і як тепло світяться його очі, побачивши їх. А ще ті очі виказували, як радощі поступаються місцем досаді, коли діти залишали його для інших ігор.

Білому Іклу довелося пізнати й осягнути багато нового, але на все це потрібен був час. Після дітей найбільше уваги Біле Ікло приділяв судді Скоттові. На це були дві причини: по-перше, його дуже цінував хазяїн; по-друге, суддя Скотт був дуже стриманою людиною. Біле Ікло полюбляв лежати біля його ніг, коли суддя читав газету на просторій веранді. Погляд чи слово, зрідка кинуті вбік Білого Ікла, говорили йому, що суддя Скотт знає про його присутність і вміє дати відчути це ненав’язливо. Але бувало так дуже рідко, коли хазяїн куди-небудь ішов. Варто було йому тільки з’явитися, як увесь інший світ переставав існувати для Білого Ікла.