Джек Лондон - Біле Ікло (Збірник)

Хазяїн кинувся на поміч, але він був далеко від них. Порятувала хорта вівчарка Коллі. Вона плигнула на Біле Ікло, коли він мав схопити хорта за горло, й перешкодила завдати смертельного удару. Коллі налетіла, як вихор. Почуття ображеної гідності й справедливий гнів тільки розпалили у вівчарці ненависть до цього вихідця з Дикої Землі, що зумів спритним маневром ошукати й обігнати її, та ще й виваляв у піску. Вона кинулася на Біле Ікло під прямим кутом і вдруге повалила його з ніг.

Нагодився хазяїн і схопив Біле Ікло за нашийник, а його батько погукав своїх собак.

— Нічого не скажеш, добре привітали бідолашного самотнього вовка з Півночі! — зауважив Відон Скотт, заспокоюючи Біле Ікло. — За все своє життя його тільки раз повалили з ніг, а тут за яких півхвилини він двічі впав.

Бричка поїхала, й із будинку повиходили нові незнайомі боги. Деякі з них зупинилися на поважній відстані від хазяїна, але дві жінки підійшли й обняли його за шию. Біле Ікло починав потроху звикати до цього ворожого жесту. Він ніяк не шкодив хазяїнові, а в словах, які боги вимовляли при цьому, не відчувалося ніякої небезпеки. Незнайомці спробували було підступити до Білого Ікла, але він застережливо загарчав, а хазяїн підтвердив його попередження словами. Біле Ікло ще тісніше притулився до ніг хазяїна, і той заспокоював його, ласкаво погладжуючи по голові.

За наказом: «Дік! На місце!» — хорт слухняно піднявся східцями вгору й ліг на веранді; скоса поглядаючи на чужинця, він сердито гарчав. Одна з жінок обняла Коллі за шию й почала гладити та пестити її. Але Коллі ніяк не могла вгамуватися й, обурена присутністю вовка, скімлила, бо певна була, що боги помиляються, допускаючи його в своє товариство.

Боги вийшли на веранду. Біле Ікло не відступав од свого хазяїна й на мить. Дік сердито загарчав на нього. Біле Ікло вишкірився й загарчав у відповідь так само.

— Заберіть Коллі в дім, а ці двоє нехай поб’ються, — запропонував батько Скотта. — Після цього вони заприятелюють.

— А Біле Ікло, щоб довести свою приязнь, буде основним голосільником на похоронах Діка, — засміявся Відон Скотт.

Його батько недовірливо глянув на Біле Ікло, тоді на Діка, а потім на сина.

— Ти думаєш, що?..

Відон кивнув.

— Саме так. Ваш Дік відправиться на той світ за хвилину, найбільше — за дві. Біле Ікло вмент загризе Діка.

Він обернувся до Білого Ікла.

— Ходімо, вовче. Певно, в дім доведеться забрати тебе, а не Коллі.

Біле Ікло обережно піднявся сходами й пройшов через усю веранду. Ішов він, задерши хвоста й косуючи на Діка, ладен зустріти будь-яку несподіванку, що могла чигати на нього в новому домі. Але нічого страшного там не виявилось. Увійшовши до кімнати, він ретельно обстежив усі закутки, як і раніше остерігаючись небезпеки. Потім із задоволеним гарчанням уклався біля господаря, пильно стежачи за всім, що відбувалося навколо, — він ладен був щохвилини підхопитися з місця й битися на смерть із тими страховищами, котрі, як йому здавалося, чаїлися в цій новій пастці.

Переїзди з місця на місце помітно розвинули здатність Білого Ікла пристосовуватися до навколишнього середовища, подаровану йому природою, і закріпили в його свідомості роль та значення цього дарунка. Дуже швидко Біле Ікло змирився з життям у Сієрра-Вісті — так називався маєток судді Скотта, де він почувався як удома. Ніяких серйозних непорозумінь із собаками більше не було. Тут, на Півдні, собаки знали звичаї богів краще, ніж він, і в їхніх очах існування Білого Ікла уже виправдовувалося тим фактом, що боги дозволили йому ввійти до свого житла. Досі Коллі й Дікові ніколи не доводилося зіштовхуватися з вовком, та якщо боги допустили його до себе, їм обом не залишалося нічого іншого, як підкоритися їхній волі й змиритися із сусідством вовка.

Спочатку ставлення Діка до Білого Ікла було досить ворожим, але незабаром він визнав його і примирився з ним як із невід’ємною частиною Сієрра-Вісти. Якби все залежало тільки від Діка, вони б стали друзями, але Біле Ікло не мав потреби в дружбі. Йому хотілося одного — щоб собаки дали йому спокій. Все життя він тримався осібно, відокремлено від своїх побратимів, і не хотів змінювати щось у своєму житті, порушувати той спосіб існування, до якого звик. Надмірна Дікова увага дратувала його, і він огризався й проганяв хорта геть. Ще на Півночі Біле Ікло зрозумів, що хазяйських собак чіпати не можна, не забував цієї науки й тут. Він продовжував жити замкнено, настільки ігноруючи Діка, що цей добротливий пес облишив усі намагання зав’язати дружбу з вовком і врешті-решт приділяв йому уваги не більше, ніж конов’язі біля стайні.