— Я чула, він оклигав після цього потрясіння, — усміхнулася Енн.
— О, так. Він одружився з дуже милою дівчиною, і вони цілком щасливі. Усе співдіє на добро. [4] Цитата з Біблії, До Римлян, 8:28 (цит. за пер. І. Хоменка).
Так кажуть Джо та Біблія, а вони непогані авторитети.
— Алек та Алонзо вже одружені?
— Алек так, а Алонзо — ще ні. Як зринають у пам’яті давні добрі дні в Домі Патті, коли я розмовляю з тобою, Енн! Як весело нам було!
— Ти буваєш у Домі Патті?
— О, так, буваю часто. Панна Патті й панна Марія незмінно сидять при каміні і в’яжуть. До речі, Енн, ми ж привезли тобі від них весільний дарунок. Угадай, який?
— Не знаю. Як вони довідалися про весілля?
— Я їм розповіла. Я була в них минулого тижня. Вони дуже зацікавилися. А позавчора панна Патті надіслала мені записку із проханням зайти — і попросила передати тобі їхній дарунок. Що ти, Енн, найбільше хотіла б одержати з Дому Патті?
— Невже панна Патті прислала мені своїх порцелянових песиків?
— Саме так! Вони лежать у моїй валізі. А ще я маю лист для тебе. Зажди хвилинку — я його витягну.
«Дорога панно Ширлі, — писала панна Патті, — Ваше майбутнє весілля так зацікавило нас із Марією. Прийміть наші найкращі побажання. Ми з Марією ніколи не були заміжні, та нічого не маємо проти, щоб інші були. Ми даруємо Вам порцелянових песиків. Я збиралася Вам їх заповісти, бо Ви, здається, щиро їх полюбили. Але ми з Марією з ласки Божої надіємося ще довгенько топтати ряст, тож я вирішила подарувати їх Вам, доки Ви ще молоді. Лиш не забувайте, що Гог дивиться праворуч, а Магог — ліворуч».
— Уяви цих прегарних старих песиків на камінній полиці в домі моєї мрії, — заворожено мовила Енн. — Я й сподіватися не могла на такий розкішний дарунок.
Того вечора в Зелених Дахах вирували приготування до завтрашнього свята, проте в сутінках Енн тихенько вислизнула з дому. У цей останній день свого дівоцтва їй лишалося здійснити ще одне маленьке паломництво — і зробити це вона мусила на самоті. Енн пішла до могили Метью на маленькім ейвонлійськім цвинтарі, який укривали своєю тінню тополі, — на мовчазну зустріч із давніми спогадами та безсмертною любов’ю.
— Як тішився б Метью разом з нами завтра, — прошепотіла вона. — Але я певна, що він усе знає й тішиться… деінде. Колись я читала, що наші померлі — не мертві, доки ми не забудемо їх. [5] Енн посилається на роман «Адам Бід» англійської письменниці Мері-Енн Еванс, що творила під псевдонімом Джордж Еліот.
Для мене Метью не помре ніколи, бо я ніколи його не забуду.
Вона поклала на могилу принесені квіти й поволі рушила довгою стежиною вниз зі схилу пагорба. Пишний вечір був налитий мерехтливою грою світла й тіні. У небі на заході пливли малинові й брунатні хмари, між якими там і тут видніли довгі смуги яблучно-зеленого неба. Унизу миготіли призахідні відблиски моря, і з жовтавого узбережжя долинав невпинний шум великої води. А довкола неї, у прекрасній сільській тиші, завмерли рідні, милі серцю пагорби, ліси й поля.
— Історія повторюється, — мовив Гілберт, виходячи їй назустріч із хвіртки в обійсті Блайтів. — Пам’ятаєш нашу першу прогулянку цим схилом, Енн? До того ж, це була найперша наша прогулянка вдвох.
— То були сутінки, і я так само поверталася з могили Метью… а ти вийшов із хвіртки. Тоді я, припнувши гордість, уперше заговорила до тебе.
— I небеса розкрилися переді мною, [6] Біблійна цитата — див. Об’явлення, 1:15 та Єзекіїля, 43:2 (цит. за пер. І. Огієнка).
— додав Гілберт. — Відтоді я з нетерпінням чекав на завтрашній день. Ми попрощалися біля вашої хвіртки, і я рушив додому найщасливішим хлопцем у світі. Енн мені пробачила!
— Хоча це ти мав би пробачити мені. Я була невдячною малою негідницею — і це після того, як ти, по суті, врятував мені життя того дня на ставку. Як обтяжував мене цей борг перед тобою! Ні, я не заслуговую на щастя, що прийшло до мене.
Гілберт засміявся й міцніше стис дівочу руку із перстеником на підмізинному пальці. То була каблучка з перлами — Енн не захотіла носити дошлюбний перстень із діамантом.
— Я розлюбила діаманти, відколи дізналася, що це зовсім не ті дивовижні фіолетові камені з моєї уяви. Справжні діаманти завжди будуть нагадувати мені про те колишнє розчарування.
— Але перли віщують сльози, як сказано в давній легенді, — заперечив Гілберт.
— Я не боюся сліз — адже це можуть бути й сльози щастя. У найщасливіші миті мого життя в очах у мене були сльози — коли Марілла сказала, що залишить мене в Зелених Дахах, коли Метью подарував мені першу мою гарну сукню, коли я почула, що ти одужаєш від тифу. Тож подаруй мені каблучку з перлами, Гілберте, і я охоче прийму від життя і радість, і горе.
Читать дальше