Люсі Монтгомері: Енн у Домі Мрії

Пані Інгліс — уроджена Джейн Ендрюс, цитуючи газету «Дейлі Ентерпрайз» — прийшла разом зі своєю матір’ю та пані Белл. Проте «надмір людяності» [2] Посилання на трагедію В. Шекспіра «Макбет» (цит. за пер. Бориса Тена). в Джейн не був зіпсований роками подружніх сварок. Доля зласкавилася над нею. Попри той факт — як заявила би пані Лінд, — що вона вийшла за мільйонера, шлюб її виявився щасливий. Багатство не засліпило її — це й понині була мила, спокійна, рум’яна Джейн із колишньої шкільної четвірки, яка щиро тішилася щастю давньої подруги й так жваво цікавилася усіма деталями посагу Енн, наче він міг дорівнятися до її власних діамантів і шовкових шат. Джейн не могла похвалитися видатним розумом і, вочевидь, за все життя не висловила жодної глибокої та цікавої думки, але все ж вона ніколи не сказала й жодного слова, що могло б скривдити чиїсь почуття — отже, мала талант нехай і пасивний, проте цінний і доволі рідкісний.

— Бач, Гілберт не передумав-таки, — із подивом у голосі мовила пані Ендрюс. — Ну, та це Блайти — вони, як дали слово, то вже дотримають, хай там що. Стривай-но, Енн… тобі двадцять п’ять? За мого дівоцтва двадцять п’ять уважали першим критичним віком. Але виглядаєш ти доволі молодо. З рудими воно завжди так.

— Руді коси тепер модні, — холодно відказала Енн, хай як силкувалася всміхнутися. Життя відточило в ній почуття гумору, що допомогло їй здолати безліч випробувань, проте незворушно слухати зауваження щодо колюру власних кіс вона так досі й не навчилася.

— Правда… правда, — згодилася пані Ендрюс. — Хтозна, яких дивних викрутасів нам іще чекати від моди. Ну, Енн, плаття в тебе дуже гарні й цілком відповідні твоєму становищу в суспільстві, так, Джейн? Надіюся, ти будеш дуже щаслива. Принаймні я тобі цього бажаю. Довгі заручини рідко призводять до щастя. Ну, та що ви могли вдіяти, звісно.

— Гілберт, як на лікаря, надто молодо виглядає. Боюся, пацієнти йому не довірятимуть, — понуро озвалася пані Белл, опісля чого міцно стисла вуста, начеб сказала те, що мусила сказати, і тепер знала, що її сумління чисте. Вона була з тих жінок, що завжди мають на капелюшку благеньке чорне перо, а на потилиці — розкошлані й неслухняні пасма.

Радість, яку відчувала Енн від гарного посагу, була на якийсь час затьмарена, проте глибин її щастя такі дрібниці не могли сягнути. Отож невдовзі, коли приїхав Гілберт, дошкульні зауваження сусідок геть забулися, а вони вдвох рушили до беріз понад струмком. Ці берези, що були молоденькими деревцями, коли Енн щойно вперше з’явилася в Зелених Дахах, тепер зміцніли й видавалися колонами зі слонової кістки у високім казковім палаці із сутінків та зірок. Там, сховавшись у їхній тіні, як то личить усім закоханим, Енн і Гілберт розмовляли про свій новий дім та нове спільне життя.

— Я знайшов гніздечко для нас, Енн.

— Ох, де? Надіюся, не в самому селі? Я зовсім не хотіла б жити там.

— Ні, у селі будинку не знайшлося. Це маленький білий будиночок на узбережжі, поміж мисом Чотирьох Вітрів і Гленом. Дещо віддалік, та коли ми встановимо телефон, це не матиме значення. Там надзвичайно гарна місцина. Дім стоїть фасадом на захід, а перед ним — широченна блакитна затока. Неподалік піщані дюни — на них дмуть вітри й летять бризки з моря.

— А сам будинок, Гілберте, наш перший дім — який він?

— Невеликий, та для нас цілком просторий. Унизу розкішна вітальня з каміном, їдальня з вікнами на море й маленька кімнатка — згодиться для мого кабінету. Будинку років шістдесят — найстаріший у Чотирьох Вітрах. Але він у пречудовому стані. Зо п’ятнадцять років тому його повністю відремонтували — покрівля, тиньк, нові підлоги. Він із самого початку зведений був як слід. Я чув, що із цим будинком пов’язана якась романтична історія, та чоловік, із яким я домовлявся щодо оренди, не міг її розповісти. Сказав лише, що ту стару оповідку знає тепер хіба капітан Джим.

— Хто такий капітан Джим?

— Доглядач маяка на мисі Чотирьох Вітрів. Ти полюбиш цей маяк, Енн. Він обертається й світло його мерехтить у сутінках, немов далека чарівна зоря. Його видно з вітальні та з нашого ґанку.

— А кому належить будинок?

— Тепер це власність тамтешньої пресвітеріанської церкви: я винайняв його в опікунської ради. Але доти в нім жила стара дама, така собі панна Елізабет Рассел. Минулої весни вона померла, а що близьких родичів не мала, то й заповіла будинок церкві. Її меблі досі стоять у будинку, і я купив їх майже всі — мушу сказати, за безцінь, бо вони такі старомодні, що опікуни вже й не надіялися їх продати. Гленці, певне, купують собі плюшеві крісла, парчеві стільці та буфети із дзеркалами й візерунками. Але меблі панни Рассел дуже гарні й сподобаються тобі.