Люсі Монтгомері: Енн у Домі Мрії

— Тоді на концерті Гілберт декламував «Бінґен-на-Рейні» і дивився на тебе, промовляючи: «А інша, не сестра…» І ти так лютувала, коли він підняв твою трояндочку й поклав собі в нагрудну кишеню! Ти й подумати не могла, що колись вийдеш за нього заміж.

— Це ще одне питання, яке розв’язала доля, — засміялася Енн, спускаючись із Діаною сходами з горища.

Ніколи ще за всю історію Зелених Дахів тут не панувало таке радісне збудження. Навіть Марілла так хвилювалася, аж не могла цього приховати, що було вже й геть нечувано.

— Тут іще ніколи не відбувалося весіль, — вибачливо пояснювала вона пані Рейчел Лінд. — У дитинстві я чула, як один старий пастор казав, що дім не є справжнім домом, доки не освячений народженням, смертю й весіллям. Смерті тут були — у цьому домі вмерли Метью та мої батьки. І народження тут було — колись давно, щойно ми тут оселилися, у нас був одружений наймит, і в його жінки тут знайшлося маля. Але весілля в Зелених Дахах буде вперше. Так дивно думати, що Енн виходить заміж. Для мене вона в чомусь і донині лишилася дівчинкою, котру Метью привіз сюди чотирнадцять років тому. Я досі не можу збагнути, що вона вже виросла. Ніколи не забуду, що я відчула того вечора, коли вздріла поряд із Метью дівчинку . Цікаво, що стало з тим хлопцем, що його ми взяли б, якби не ця помилка. Хотіла б я знати, як склалося його життя.

— То була щаслива помилка, — підсумувала пані Лінд, — хоча колись я вважала інакше. Згадай, як я зайшла поглянути на Енн, і яку сцену вона нам влаштувала. Багато, дуже багато відтоді змінилося, от що.

Пані Лінд зітхнула, а тоді знову пожвавилася. Коли попереду маячіло весілля, пані Лінд була готова поховати минуле в безодні, «що ні дна їй, ні кінця» [1] Посилання на вірш Г. Лонгфелло «Псалом життю» (цит. за пер. В. Мисика; тут і далі — прим. перекл .). .

— Я подарую Енн дві моїх бавовняних ковдри, — заявила вона. — Одну в тютюнову смужку, а другу — у листя яблуні. Вона каже, що ці ковдри тепер знову в моді. Ну, та байдуже, в моді чи ні, а я певна, що для гостьової кімнати нічого кращого немає, аніж ковдра в листя яблуні, от що. Але мушу добре їх відбілити. Вони в мене лежали в полотняних мішках іще від смерті Томаса, тож напевне потьмяніли й пожовкли. Хоч до весілля цілий місяць, а відбілювання росою творить дива.

Лише місяць! Марілла й собі зітхнула, та потім з гордістю відказала:

— А я дарую Енн оті півдюжини плетених килимків, які лежать у мене на горищі. Я й не думала, що вона захоче їх узяти — вони такі старомодні, а тепер, здається, килимки усі в’яжуть гачком. Та вона попросила їх у мене — сказала, що у своєму домі хоче мати саме їх. Вони справді гарні. Я взяла для них найкращі клапті й переплела так, що різні кольори чергуються. Робила це, коли останніх кілька років часом бувало самотньо. А ще я наварю їй варення зі слив — на цілий рік стане! Так дивно — ці сливові дерева не квітнули вже років зо три, і я думала, що їх можна зрубати. А цієї весни вони стояли всі білі, — я й не пригадую такого врожаю слив у Зелених Дахах.

— Добре, що Енн і Гілберт усе-таки одружаться. Саме про це я завжди молилася, — відповіла пані Рейчел тоном людини, безперечно певної того, що її молитви дуже зарадили. — Я була втішена, коли почула, що вона не збиралася вийти за того хлопця з Кінгспорта. Хоч він і був заможний, а Гілберт бідний — щонайменше зараз, — зате він з нашого острова.

— Він Гілберт Блайт, — удоволено кивнула Марілла. Вона радше померла б, аніж висловила думку, яка зринала в неї від найперших років життя Гілберта при погляді на нього, — думку про те, що якби не колишня її свавільна гордість, це міг би бути її син. Марілла відчувала, що якимось незбагненним чином шлюб Енн і Гілберта покладе край цій багатолітній несправедливості. Давнє гірке лихо все-таки вийшло на добре.

Сама ж Енн була така щаслива, що це майже лякало її. Богам, як учить старий забобон, не до вподоби надто щасливі смертні — як, безперечно, і деяким людям. Двоє з них зайшли якось до Енн у фіолетових сутінках із непохитним наміром зробити все, щоб луснула райдужна бульбашка її сподівань. Якщо вона вважає, що в особі молодого лікаря Блайта здобуде безцінний скарб, чи то уявляє, буцім Гілберт так само закоханий в неї, як у дні його зеленої юності, їхній обов’язок — явити суть речей в іншому світлі. Утім, ці дві ласкавих добродійки не були їй ворогами: навпаки, вони любили Енн і боронили б від чужих прискіпувань, наче рідне дитя. Людська вдача не зобов’язана бути послідовною.