Люсі Монтгомері - Енн у Домі Мрії

Марілла зневажливо пирхнула, пані Лінд обурилася:

— Яке страхітливе дивацтво, Енн. До того ж, це не вважалося б законним. І що сказала б на таке пані Ендрюс?

— У тім-то й річ, — зітхнула Енн. — Скільки є в житті того, що ми не можемо зробити, боячись пані Ендрюс. «На жаль, це правда. Правда й те, що жаль». [3] Цитата із трагедії В. Шекспіра «Гамлет» (цит. за пер. Ю. Андруховича). Скільки всього дивовижного ми могли б собі дозволити, якби не пані Ендрюс!

— Іноді я геть не певна, що розумію тебе, Енн, — дорікнула пані Лінд.

— Ти ж знаєш, Енн завжди була романтична, — вибачливо мовила Марілла.

— Думаю, сімейне життя швидко зцілить її від цього, — утішила пані Лінд.

Енн засміялася й вислизнула з дому. Біля Стежини Закоханих її зустрів Гілберт, і жодне із них, вочевидь, не боялося й не сподівалося, що сімейне життя зцілить їх від романтичності.

Наступного тижня приїхали Ірвінги, і Зелені Дахи повнились їхніми радісними голосами. Панна Лаванда майже не змінилася — так, мовби три роки, що минули від її останнього візиту, були одним-єдиним днем, — та глянувши на Пола, Енн охнула від несподіванки. Невже цей вродливий молодий чоловік на зріст у шість футів був тим самим колишнім малим учнем ейвонлійської школи?

— Поряд із тобою, Пол, я почуваюся зовсім старою, — мовила Енн. — Ох, я мушу закидати голову, щоб глянути на тебе!

— Ви ніколи не постарієте, дорога моя вчителько, — відказав Пол. — Ви із тих щасливих смертних, що відшукали джерело вічної юності й причастилися з нього, — ви і мама Лаванда. І знаєте, що? Після вашого весілля я не кликатиму вас «пані Блайт». Для мене ви назавжди лишитеся вчителькою, що дала мені найкращі уроки в житті. Я хочу дещо вам показати.

«Дещо» виявилося маленькою збіркою віршів. Пол убрав деякі свої фантазії в рими й рядки, а редактори журналів виявилися не такими черствими, як їх часом заведено уявляти. Вірші Пола Енн читала зі щирим захватом. Вони були чарівні й угадувався в них майбутній сильний поетичний голос.

— Ти ще будеш славним, Пол. Я завжди мріяла мати бодай одного знаменитого учня. Хоч мені він уявлявся ректором університету… але славетний поет — це навіть краще. Колись я зможу похвалитися, що шмагала указкою видатного Пола Ірвінга. Хай навіть я тебе ніколи не шмагала, правда, Пол? Яка можливість утрачена! Та все ж у класі під час перерви я тебе, здається, залишала.

— Ви й самі будете знамениті, дорога моя вчителько. За ці три роки я прочитав багато ваших оповідань.

— Ні. Я знаю, що я можу, — лиш писати невеличкі казочки, які так люблять діти й за які редактори охоче надсилають чеки. Але шедевру я ніколи не створю. Єдиний мій шанс на земне безсмертя — це місце у твоїх мемуарах.

Шарлотта Четверта більше не носила бантів, та ластовиння в неї майже не поменшало.

— Не думала я, панно Ширлі, мем, що дійду до того, щоб вийти за янкі, — мовила вона. — Але хтозна, що чекає на тебе попереду, та й він у тім не винен. Такий уже вродився.

— Ти й сама янкі, Шарлотто, відколи вийшла за одного з них.

— Е ні, панно Ширлі, мем, я не янкі! І не стала 6 нею, навіть якби вийшла ще за дванадцятьох янкі. Том хороший чоловік. І я собі подумала, що краще не перебирати, — ану ж як не буде іншої змоги. Том не пиячить і не нарікає, що мусить від сніданку до обіду працювати, і мені, панно Ширлі, мем, зрештою, так і добре.

— Він кличе тебе Леонорою? — поцікавилася Енн.

— Ні, що ви, панно Ширлі, мем. Я й не збагнула б тоді, кому він це каже. Звісно, коли ми женилися, він мав промовити оте: «Беру тебе, Леоноро, за жінку», і мушу зізнатися, панно Ширлі, мем, у мене відтоді страшне відчуття, що він це казав не мені і я не вийшла заміж так, як треба. А ви теж віддаєтеся, панно Ширлі, мем? Я завжди думала, що гарно було б мати чоловіка-лікаря. Це зручно, коли в дітей кір чи круп. Том собі всього-на-всього муляр, але вдача в нього добра. Я кажу йому: «Томе, чи можу я поїхати на весілля до панни Ширлі? Я поїду все одно, та хочу мати твою згоду». А він мені: «Роби, як забажаєш, Шарлотто, і я буду радий». Такого чоловіка добре мати, панно Ширлі, мем.

Філіппа й превелебний Джо прибули до Зелених Дахів напередодні весілля. Радісна зустріч Енн та Філ невдовзі перейшла в довірливу розмову давніх подруг про все, що було і чому ще належало бути.

— Королево Анно, ви незмінно статечна. А я, бачиш, так схудла, відколи з’явилися діти. Тепер я вже й наполовину не така вродлива, але Джо, здається, радий. Розумієш, тепер між нами немає такого контрасту. Це прекрасно, дивовижно, що ти виходиш за Гілберта. Ти зовсім не була б щаслива з Роєм Гарднером. Нарешті я це розумію, хоч тоді так страшенно сердилася. І все-таки, Енн, ти дуже зле вчинила з Роєм.