Люсі Монтгомері: Енн у Домі Мрії

— Навряд чи той, хто любить такі кольори, може бути цілком рідною душею, — згодилася Енн. — Якщо це сталося не випадково, як із нашим синім клубом. Але так чи так, я певна, що дітей там немає. Цей дім охайніший навіть за обійстя панянок Копп на дорозі Торі, а я й не думала, що таке можливо.

Вони нікого не зустріли на вологій червоній дорозі, що в’юнилася вздовж берега, та під’їжджаючи до березового гаю, поза яким стояв їхній дім, праворуч від себе Енн раптом побачила дівчину, що гнала табун білосніжних гусей уздовж оксамитово-зеленого пагорба — там, де густо росли високі лапаті ялини. Поміж ними видно було смуги жовтих достиглих полів, проблиски золотих піщаних дюн та клапті синього моря. Дівчина, висока, у блакитній ситцевій сукні, мала пружну ходу й трималася дуже прямо. Вона та її гуси саме вийшли із хвіртки біля підніжжя пагорба, коли Енн і Гілберт проїхали попри них. Поклавши руку на засув, вона дивилася на них незмигно; погляд її навряд чи випадало назвати зацікавленим, та все ж не був він і зовсім байдужим. На одну коротку мить Енн здалося навіть, що вона помітила в нім затаєну ворожість. Проте Енн замилувалася вродою дівчини — вродою настільки явною, що вона будь-де неодмінно привернула б до себе увагу. Дівчина була без капелюха; важкі лискучі коси, на колір, як стигла пшениця, лежали короною довкруж її голови; сині очі сяяли, мов зорі; фігура, навіть у скромній ситцевій сукні, вражала величною поставою, а вуста багряніли незгірш за букет криваво-червоних маків, прив’язаний до її паска.

— Гілберте, хто ця дівчина, яку ми щойно проминули? — тихенько запитала Енн.

— Я не помітив ніякої дівчини, — відповів Гілберт, котрий всю увагу присвячував лише власній молодій дружині.

— Вона стояла біля хвіртки… ні, не озирайся. Вона дивиться нам услід. Я в житті не бачила такого вродливого лиця.

— Не пригадую, щоб я бачив якихось красунь, доки був тут. У Глені є гарні дівчата, але я не назвав би їх вродливими.

— Ця дівчина дуже вродлива. Ти, мабуть, не зустрічав її, інакше не зміг би забути. Її неможливо забути! Такі обличчя я бачила, може, хіба на картинах. А її коси! Мені згадався Браунінг — «золоті низки» та «диво-змії». [8] Енн посилається на поему Р. Браунінга «У гондолі».

— Може, вона із приїжджих — мешкає у тім великім літнім готелі над затокою.

— Вона була в білому фартуху, гнала гусей…

— Вона могла просто так бавитися. А онде наш будинок, Енн.

Енн поглянула туди, куди вказував Гілберт, і на мить забула дівчину із прекрасними, хоч і непривітними очима. Перше враження від нового дому стало їй насолодою для очей і душі — він так нагадував велику кремову мушлю, викинуту хвилею на берег. Обабіч стежини, що вела до ґанку, виструнчилися на тлі неба величні фіолетові силуети осокорів. Поза домом, затуляючи сад від надто гострого дихання морських вітрів, ріс оповитий туманами сосновий гай, у якому вітер награвав свої химерні, неземні мелодії. Як і кожен ліс, він мовби приховував у своїх закутках дивовижні таємниці, котрі відкриються лише тому, хто зайде в гущавину й буде терпляче шукати. Зовні ж темно-зелені лапи ялин оберігають їх від цікавих та байдужих очей.

Нічні вітри вже розпочинали свій нестримний танець поза дюнами, а рибальське селище по той бік затоки мерехтіло вечірніми вогнями, коли Енн і Гілберт їхали поміж двома рядами осокорів. Двері маленького будиночка відчинилися, і в сутінках затріпотіло тепле світло каміна. Гілберт зняв Енн із брички й повів крізь сад і хвіртку між двох ялин, що вже взялися осінньою рудизною, а тоді охайною червоною стежиною до ґанку з пісковику.

— Ми вдома, — шепнув він і, взявшись за руки, вони переступили поріг свого Дому Мрії.

«Старий лікар Дейв» із дружиною прийшли до маленького будиночка зустрічати молодят. Лікар Дейв виявився високим життєрадісним чоловіком з білими бакенбардами, а його дружина — елегантною рум’яною та сивокосою дамою, що прийняла Енн із відкритими обіймами, у прямому й переносному значенні.

— Я така рада вас бачити, дорогенька. Ви, напевне, дуже втомилися. Ми приготували вам вечерю, а капітан Джим приніс форелі. Капітане… де ви? Мабуть, пішов розпрягти коня. Ходімо нагору — там ви скинете пальто.

Піднімаючись за нею сходами, Енн роззиралася довкола радісним і вдячним поглядом. Новий дім їй дуже подобався. У нім панувала атмосфера Зелених Дахів, і навіть дух її власних давніх традицій.