Люсі Монтгомері - Енн у Домі Мрії

— Про вас, капітане Джим, вона завжди високої думки, — мовила стара пані Блайт.

— Боюся, що так, і це найгірше. Від цього в мене відчуття, наче я маю щось таке, мовби як неприродне.

— А хто була та перша молода дружина, що тут оселилася, капітане? — запитала Енн, коли після вечері вони посідали коло каміна.

— Чи не була вона дійовою особою тієї романтичної історії, що буцімто пов’язана із цим будинком? — озвався Гілберт. — Мені казали, що ви, капітане, могли б її розповісти.

— Так, я знаю цю історію. Може, тільки я один в усіх Чотирьох Вітрах і пам’ятаю тепер дружину шкільного вчителя — такою, як вона приїхала сюди. Вона померла вже тридцять літ тому, але такої, як вона, і не забудеш за ціле життя.

— Розкажіть нам про неї, — попросила Енн. — Я хочу знати все про тих жінок, що мешкали в цьому будинку до мене.

— Їх було три — Елізабет Рассел, а крім неї — ще жінка Неда Рассела та дружина шкільного вчителя. Елізабет була розумною, милою жіночкою, та й пані Рассел була дуже мила. Але жодна з них не була така, як дружина шкільного вчителя.

Учителя звали Джон Селвін. Я був шістнадцятилітнім хлопчиною, коли він приїхав зі Старого Світу вчити гленських дітлахів. Він був геть інакший, ніж ті покидьки, що приїздили тоді до нас працювати в школі. Ледь не всі вони були п’яниці: як протвережувалися, навчали дітлахів читати й лічити, а як ні — то тільки й знали, що указкою шмагати. Але Джон Селвін був надзвичайно приємний молодий чоловік. Жив він у домі мого батька, то ми з ним і подружилися, хоч він був од мене старший на десять років. Ми з ним читали, гуляли й говорили про все на світі. Він знав вірші — мабуть, усі вірші, котрі будь-коли хтось написав, і він читав їх мені вечорами на березі моря. Батько вважав, що негоже так час марнувати, але мовби як не забороняв — думав, наче це мені повибиває з голови усі думки про те, щоб піти в море. Ну, та цьому ніщо не могло завадити — моя мати була з роду мореплавців, тож із тим неспокійним духом я й народився. Але я так любив слухати, як Джон читає вірші! Вже замалим не шістдесят літ минуло, а я все ще можу їх усі повторити. Шістдесят літ!

Капітан Джим замовк, незмигно дивлячись на полум’я в каміні, мовби шукаючи там тіні давноминулих днів. Потім, зітхнувши, він продовжив оповідь.

— Пам’ятаю, одного весняного вечора ми зустрілися з ним на дюнах. Він був мовби як радісний — як оце ви, лікарю, що привезли сюди сьогодні пані Блайт. Я побачив вас і пригадав його. Він розповів мені, що там, удома, в нього лишилася мила, і тепер вона їде сюди. Я засмутився був — упертий юний егоїст. Подумав, що, коли вона приїде, Джон уже не буде мені таким другом. Але бодай мав гідність не показати йому цього. Джон розповів мені про неї. Її звали Персіс Лі, і вона приїхала б сюди одразу з ним, якби не її старий дядько. Він був хворий, а що в нього вона й росла, відколи померли батьки, то лишилася його догледіти. І ось по його смерті Персіс їхала сюди, щоб вийти заміж за Джона Селвіна. Тоді для жінки це було нелегко. Аби ви знали, що в ті часи ще не було пароплавів. «Коли ж ви на неї чекаєте?» — запитав я. А він мені й каже: «Двадцятого червня вона відпливає на судні „Принц Вільям“, тож десь посеред липня буде тут. Я велю теслі Джонсону збудувати мені дім до її приїзду. Сьогодні надійшов від неї лист. Я ще й не розгорнув його — а вже знав, що там добрі новини. Я бачив її кілька днів тому».

Я нічого не збагнув, що він каже, і він пояснив — хоча й тоді я зрозумів ненабагато більше. Він сказав, що це його дар чи прокляття — точнісінько так, пані Блайт, дар чи прокляття. Він і сам не знав, що це таке. Розповів, що в його прапрабаби воно теж було, і за це її спалили як відьму. Його часом охоплював дивний стан — транс, так він наче сказав. Є на світі таке, лікарю?

— Звісно, є люди, котрим час від часу потьмарюється свідомість, — відповів Гілберт. — Але про це більше знають дослідники психіки, ніж звичайні лікарі. Як воно виявлялося в Джона Селвіна?

— Снилося йому, та й годі, — скептично озвався лікар Дейв.

— Але він казав, що бачив усе насправді, — поволі заперечив капітан. — Я ж розповідаю вам лиш те, що він сам казав — мовби він бачив ті події, що вже сталися чи тільки мали статися. Джон казав, що ті видіння — часом утіха для нього, а часом — справжній жах. І от за чотири дні до того він знову був у трансі. Сидів біля каміна, дивився на полум’я, аж раптом побачив кімнату, яку добре знав в Англії, а там була Персіс Лі, така щаслива, і простягала до нього руки. Тому він знав, що матиме від неї добрі новини.