Люсі Монтгомері - Енн у Домі Мрії

— Звичайний сон, — пирхнув лікар Дейв.

— Можливо… можливо, — поступливо проказав капітан Джим. — Я теж йому так сказав. Мені було зручніше так думати. Те, що він отак усе бачить — мене це дуже лякало. А він відповів: «Ні. Мені це не снилося. Але не говорімо про це більше. Ти вже не будеш мені таким другом, як досі, якщо забагато про це міркуватимеш». Я сказав йому, що моїх дружніх почуттів до нього не зруйнує ніщо. Але він лише похитав головою, та й каже: «Ні, хлопче. Я вже втрачав був друзів через це. Я їх не винувачу. Іноді мене й самого до себе охоплюють не надто дружні почуття. Такий дар має в собі щось неземне — чи добре, чи лихе. А ми, смертні, уникаємо надто близького знайомства як із Богом, так і з дияволом». Отак він сказав. Я пам’ятаю, наче то було вчора, хоч так і не збагну, що він мав на увазі. А ви можете сказати, лікарю?

— Сумніваюся, що він і сам це знав, — буркнув лікар Дейв.

— Здається, я розумію, — прошепотіла Енн. Вона слухала, як у дитинстві, із міцно стиснутими вустами й блискучими очима. Капітан Джим захоплено всміхнувся, глянувши на неї, і повів далі.

— І от уже невдовзі кожен у Глені й Чотирьох Вітрах знав, що до вчителя має приїхати наречена. Усі тішились, бо дуже його любили. Усі ходили дивитися на їхній новий дім — цей самий дім. Джон хотів будуватися тут, бо звідси видно море й чути голос хвиль. Він і сад посадив тут для неї, тільки без осокорів — їх уже висадила пані Рассел. Але там є подвійний ряд трояндових кущів, які посадили для Персіс дівчата із гленської школи. Джон казав, що рожеві були, як її щоки, білі — як її чоло, а багряні — наче її вуста. Він стільки віршів читав, що вже мовби як і звик потім завжди так говорити. Усі надсилали йому подарунки — різне хатнє начиння. Коли тут оселилися Рассели — вони були люди заможні, то й купили, бачте, гарні меблі, але всі найперші столи та шафи тут були дуже прості. Зате в них було стільки любові. Жінки шили клаптикові ковдри, рушники й скатертини, а один чоловік змайстрував їй комод, а ще інший — стіл, і так далі. Навіть сліпа стара тітонька Маргарет Бойд сплела їй духмяний кошичок із трав, що ростуть на дюнах. Пані Селвін багато років складала в той кошичок носовички.

Нарешті все було готове — навіть дрова в каміні лежали, тільки й треба було, що їх запалити. То був інший камін, не цей, що тепер, хоч і розташований тут-таки. Цей поставила панна Елізабет, коли ремонтувала дім п’ятнадцять років тому. А то був великий, старовинний камін, де й цілого бика засмажити можна. Часто сидів я тут і снував свої історії, як роблю це й нині.

І знову запала мовчанка: до капітана Джима ненадовго завітали гості, невидимі Енн і Гілберту, — ті, хто сидів з ним тут у давні дні; ті, чиї очі сяяли одвічним щастям і радістю молодят іще й тепер, коли самі вони давно вже спочили на цвинтарі а чи в темній морській глибіні. Вечорами тут лунав дитячий сміх. Узимку тут збиралися друзі. Тут були музика, танці й веселощі. Тут мріяли юнаки й дівчата. Для капітана Джима цей будиночок був повен тіней радісних спогадів.

— Першого липня дім був зведений. Відтоді учитель почав рахувати дні. Ми часто бачили, як він блукає попідбережжю й казали собі: «Скоро вона буде з ним».

Її чекали в середині липня, та вона не приїхала. Ніхто не тривожився. Кораблі тоді часто запізнювались — на кілька днів чи аж навіть тижнів. «Принц Вільям» запізнювався на тиждень… тоді на два… тоді на три. Тоді вже ми почали боятися — і що далі, то більше. Тоді мені стало тяжко дивитися Джонові Селвіну в очі. Знаєте що, пані Блайт, — капітан Джим притишив голос, — я думаю, такі самісінькі очі були в його прапрабаби, як її на вогнищі палили. Він тоді ні слова не казав — уроки проводив, наче вві сні, і біг до моря. Стільки ночей там проблукав до світанку. Люди казали, що він геть божеволіє. Ніхто вже й не надіявся — минуло вісім тижнів, а «Принц Вільям» досі не прибув. Настала середина вересня, а наречена шкільного вчителя не приїхала… ми гадали, що вже й не приїде.

Потім сталася буря — і не вщухала три дні. А коли вона вляглася, я побіг на берег. Там був учитель, він стояв, схрестивши руки на грудях і, спершись на великий камінь, дивився в море.

Я покликав його, але він не озвався. Він мовби як бачив те, чого не бачив я, а лице йому застигло, як у мертвого. «Джоне, Джоне! — гукав я, отак, наче мале налякане дитя. — Прокиньтеся! Прокиньтеся!»

Той дивний жахливий погляд наче згас йому в очах. Він озирнувся на мене — ніколи не забуду я його лиця, ніколи, аж доки вирушу в останнє своє плавання! «Усе добре, хлопче, — сказав він. — Я бачив „Принца Вільяма“, він проминув Східний мис. Над ранок вона буде тут. Завтра я сидітиму з моєю нареченою коло свого власного каміна». Як ви гадаєте, він таки бачив його? — різко запитав капітан Джим.